Осінній день короткий. Сонце швидко скочується за горизонт, тягнучи за собою сірий шлейф із сутінків.
Це Надія зрозуміла одразу, як тільки вийшла з маршрутного таксі. Адже роботу скінчила ще за дня і не думала, що буде шукати гуртову крамницю тільки за відблисками вогнів у полі. Та й повертатися до міста, щоб приїхати завтра, не було ніякого бажання. Тому жінка, згадавши розповідь знайомої, в якому напрямку йти від зупинки, прошкувала ближче до заправки. Та дороги, яка мала привести її до крамниці меблевих тканин, не побачила там, де їй ніби-то належить бути. Навпроти йшов немолодий вже чоловік з тяжкою ношею. Він показав непримітну стежину між кущами у траві і порадив орієнтуватися на світло ліхтарів, яке мерехтіло поодаль від дороги. Там працює невеличка майстерня з ремонту машин. Обійшовши її, можна потрапити до крамниці.
Оглядаючись, Надія попрямувала стежиною. Збоку, поодаль, височіли корпуси колись престижного, а сьогодні занедбаного проектного інституту заводу «Ватра». Від них віяло пусткою і страхом, але чим ближче жінка наближалася до світла, тим впевненішими були її кроки.
Магазин був дійсно невеликий, проте підібрати потрібну тканину виявилося не такою вже й складною справою. Продавець вправно відміряла потрібну довжину цупкого відрізу, перев’язала його шпагатом, і Надія вийшла, несучи не дуже зручний пакунок.
Проходячи по освітленій території, жінка зауважила, що темрява стала смолисто-чорною, а коли ступила ще й на темну стежку, стало моторошно. Та поблизу не було нікого, і, зібравшись з духом, Надія вирушила вперед.
Але що це: з-за рогу інститутського корпусу по темній доріжці з гавкотом до неї бігли три собаки. Велика вівчарка і дві менші, незрозумілої породи, так швидко підбігали, що розгублена жінка зі страху зупинилася. За хвилину Надію від псів віддаляв тільки сувій зв’язаної тканини, який жінка завбачливо кинула попід ноги.
Собаки захлиналися у своїй люті, шарпаючи зубами тканину. Надія ніби заціпеніла. Про те, аби чимось оборонятися, чи кудись утекти, не могло бути й мови. Кричи, скільки хочеш — ніде не видно ні душі, та й до дороги далеко. У відчаї жінка підняла руки до неба і промовила: «Боже, крім Тебе, у цьому світі мені зараз не допоможе ніхто. Якщо Твоя ласка, то змилуйся наді мною!»
Собаки ще гавкали, але нараз почали притихати. Тихо заскавулівши, з притиснутими під себе хвостами, ніби по команді, побігли вони по доріжці, з якої так несподівано вибігли.
Надія ще якийсь час постояла нерухомо. Потім, оговтавшись від пережитого, промовила «Отче наш», подякувала Господеві і неквапом рушила до зупинки.
Марія ГУМЕНЮК.
