Мій тато родом з Полтавщини. Ще школярками ми з сестрою щороку влітку їздили на канікули в гості до його батьків у велике мальовниче село Березова Лука, що розкинулося на берегах Хоролу. Неймовірна природа: луги, дубові гаї, добротні побілені будинки, що потопали в садах, і квіти біля кожного з них захоплювали своєю гармонією та красою. На городі у бабусі Христини чого тільки не росло. Ніколи в житті потім не бачила таких великих маківок, медових груш та шовковиці.
Все і в будинку, і на подвір’ї вражало своєю чистотою та раціональністю. У кімнатах було завжди прохолодно та пахло медом. Велику частину кухні займала піч, побілена та розписана яскравими квітами. Бабуся мала неабиякий хист до рукоділля та малювання.
У великій світлиці на стінах в обрамленні вишитих рушників були портрети чотирьох бабусиних синів у військовій формі. А на чільному місці, де за звичай розмішуються ікони – портрет Тараса Шевченка. Знаючи про велику побожність бабусі, ми були вкрай здивовані. І тоді вона переповіла нам давню історію, яка трапилася ще у кінці 20-х рр. ХХ ст.
Зі своїм майбутнім чоловіком Антоном бабуся познайомилася на ярмарку у Миргороді в 1917 році. Висока ставна блакитноока дівчина одразу запала в душу юнака. Невдовзі і посватався. Незважаючи на заможність потенційного нареченого, батьки Христини неохоче дали згоду на одруження єдиної доньки. Боялися, що міській дівчині буде важко жити у селі.
Після весілля молоді оселилися у власному будинку на хуторі край села. Роботи не цуралися та й родина допомагала. Невдовзі у них народився перший хлопчик, а за ним ще троє. Коли найменшому Михайликові було лише два місяці, у селі з’явилися чужі люди. Нишпорили по хатах, слухали розмови, декількох чоловіків заарештували. З того часу веселий та компанійський Антон став похмурим та неговірким. В Україні почалася масова колективізація. Людей по селах примушували віддавати все майно та вступати до колгоспів. Хто відмовлявся – називали «куркулями», репресували, позбавляючи і майна, і волі.
Боячись за родину, Антон віддав до колгоспу і землю, і млин, і худобу.
Шкодував лише за конем, з яким пройшов усю війну. А одного дня познімав у кутку світлиці всі ікони, які дружина привезла з Миргорода. Сказав, що в селі спалили церкву, так борються з «опіумом для народу». Христина ледь впросила залишити образи на горищі хати, там і молилася та просила у Бога захистити малих дітей. А невдовзі у кутку світлиці на найкращому рушнику з’явився портрет Тараса Шевченка.
Зимового дня, коли чоловіка не було вдома, до хати прийшли озброєні люди. Христина з дитиною на руках заклякла на порозі. Оглянули затишну оселю та запитали про чоловіка. Сказала, що поїхав у справах до району. Один з чоловіків, показуючи на портрет Шевченка, російською запитав, що то за «пан» у кутку на стіні, чи не родич. «То не пан, а поет наш український Тарас Шевченко». «С богатых?». «Та ні, з кріпаків, захищав простих людей, за що цар заслав його у степи, щоб не міг писати та малювати». «Значит из наших, из простых». Як уві сні поклала малого сина у колиску та запросила непроханих гостей до столу. Поки частувалися, боялася лише, щоб не заглянули на горище, де був цілий іконостас.
Того вечора вона не запалювала свічку до самої ночі. І молилася до шевченкового портрету як до найціннішої ікони. А коли розповідала нам про той день, то в блакитних очах немов промайнуло усе її трудне життя, а змарніле обличчя раптом засяяло вдячністю за щасливу долю.
Любов ШИЯН,
наукова співробітниця Національного заповідника «Замки Тернопілля», канд. іст. наук.
На головному фото вгорі: музей визвольних змагань у с. Березова Лука.
Впродовж 1918-1922 рр. за волю України віддали життя 6 нащадків давнього козацького роду Шиянів. Влітку 1933 р. від голоду померло 33 члена роду, серед них 9 дітей.
