«Відтепер ти сам собі – і міра, й суд. Ти народився вдруге у пеклі і тому маєш свій особливий шлях до раю». Це Анатолію приснився чи то ангел, чи якась душа будила його зі сну. Ні, це не душа, це синок, Вітька, каже: «Тату, не кричи, ти вдома, ти з нами, прокинься, татку…»
Знову серед ночі – війна.
Знову звіром зраненим під ранок кричить-плаче-виє Анатолій, живучи на повторах одного і того ж сну. Його рідні ще витримують, моляться і ридають з ним укупі. А більше – нема кому вибрати усі пережиті жахіття з його виснаженого серця.
Вдень ходить сновидою, проминаючи байдужі лиця перехожих, як стовпи. Ночі боїться. Не може сотий раз бачити смерть побратимів. Перед тими спогадами він падає ниць. І часом йому видається, що коли вони перестануть приходити вночі – він не прокинеться, обірве себе, як нитку.
Демобілізували Анатолія якраз перед Новим роком. Всюди – яскраві вогні святкових гірлянд, ажіотаж на ринках і в крамницях. Всі готуються до свята.
А яке свято у нього?
Яке свято в усіх може бути, коли похоронка за похоронкою?
…Коли ще сліпота простима совам, то зрячим не відпуститься вовік… – згадав якогось класика і знову рука потягнулася до пляшки, як до рятунку. Він все це мусить дотерпіти, бо в душі вже не душа, а вина, випалений «Градами» голий степ.
Анатолій вибрав цвяхи, які були в хаті, знайшов молоток і відчинив хатні двері…
– Ти чуєш, Петре, що ті сусіди собі думають? – дзвеніла з кухні жінка. – За годину Новий рік, а вони ремонт почали, чи що? Гупають ніби кувалдою по стінах. Піди, скажи хай мають Бога в серці.
Петро з неохотою підніс себе з дивану, на якому після завчасних проводів старого року разом з кумами дивився концерт. Знав, що жінка не вступиться і подався виясняти, що то за гуркіт.
Коли вийшов на сходову клітку – ошелешено протверезів: всі стіни від третього поверху і аж до низу були завішані дитячими малюнками. Тими, які посилали бійцям на фронт, де малеча обмальовувала долоньки, мережила на папері синє небо і сонце, як кольори прапору. Усміхнених ангеликів-захисників, діток з татками за руку. Танки і літаки, які мали захищати нашу країну. І на кожному малюнку написи з подякою, з надією, з дитячою чистою любов‘ю – щоб усі поверталися з війни живими…
Петрові наче голову стиснуло лещатами. Він завжди розумів, що ніяк не змінить цей світ і не полегшить долю страждальців. Тому й намагався не поповнювати собою їх ряди. Зробив усе, щоб не потрапити на фронт, в пекло обстрілів. Петро вперше за весь той час, відколи сусід з нижнього поверху повернувся з війни, згадав про нього.
– Господи… – боявся і подихом займати ескізи пам‘яті Анатолія – людини, яка і Майдан пройшла, і два роки фронту. – Жінко, чуєш, клич сюди усіх. То не ремонти в сусідів. Наш під‘їзд Анатолій закрив на профілактику совісті…
Вже нікому не хотілося дивитися звернення президента до народу, шампанське залишилося невідкоркованим. Не змовляючись, усі Петрові гості зібрали гостинці і пішли на нижній поверх – до Анатолія.
Двері відчинила його дружина. Здивовано оглянула розчулених сусідів:
– Анатолій тільки-но заснув. Розвісив всі ті малюнки, оббив собі пальці від переживань. Хай хоч трошки поспить, а я передам йому ваші вітання.
У коридорі наче запахло порохом. Ця вирвана спогадами ніч вже добігала свій марафон, починаючись днем нового року. Хто допивав, хто доспівував, хто збирався до сну. Анатолій вкотре розпочинав свою нічну війну, зустрічаючись зі ще живими побратимами і вкотре втрачав їх.
Петра розбудила сирена «швидкої допомоги», що зранку проклала шлях до під‘їзду через снігові замети. З вікна бачив: Анатолія на ношах знесли швидко, квапились в кардіологію. Щоб не увірвалася струна серця, наче гітарна…
Зникли на другий день зі стін і малюнки, як з‘ясували переполохані сусіди, – зняла дружина Анатолія. Щоб як повернеться з лікарні – знову туди не потрапив.
Але і тієї ночі для профілактики совісті багатьом вистачило. Петро потім роздумував, що такі виставки малюнків треба робити на свята в багатьох під‘їздах. Багатьох офісах та установах.
«Відтепер ти сам собі – і міра, й суд. Ти народився вдруге у пеклі і тому маєш свій особливий шлях до раю…»
