– Мені у 1933-му минуло сім років. Ми жили в селі Дітківці, нині це Зборівський район. Як підросла, мама розказувала, що зі Східної України приходили і діти, й дорослі за хлібом, просили допомоги. Батьки часто згадували хлопчика, який прибився до нас, років одинадцяти. Рано він зі всіма ставав молитися біля образа. Ручки мав худенькі, як патички. Жив у нас, доки не набрався сил, – розповідає 87-річна Ганна Загалюк.
Ця маленька тернопільська бабуся пережила на своєму віку чимало. Одразу після війни її вислали у Воркуту. За те, що допомагала повстанцям, «совєти» засудили зовсім юну дівчину на десять років таборів. Але все життя вона несла з собою пам’ять про ще одну трагедію, котра світилася в очах виснажених людей, які у 1932-1933 роках шукали порятунку від штучно створеного голоду.
З Ганною Теодорівною ми познайомилися наприкінці листопада, у День пам’яті жертв Голодоморів. Старенька прийшла на Театральну площу Тернополя, де з лампадок і свічок виклали символічний хрест. Щороку, як і в багатьох інших містах України, він нагадує про страшну трагедію нашого народу.
Мешканці західних областей, що були тоді під владою Польщі, як могли, допомагали виснаженим людям, які приходили з радянської частини України. Однак небагатьом вдавалося втекти від Голодомору. Прирікаючи селян на смерть, московська влада блокувала польсько-радянський кордон, який проходив по річці Збруч. І тільки одиниці змогли прорватися на інший, не голодний берег.
– То були не люди, то скелети були: шкіра і кістки. Вони ночами Збруч перепливали. Радянські прикордонники дуже пильнували. Боже збав, якщо побачать, що хтось перепливає, – вони мали право стріляти, – розповіла 88-річна Ольга Вівчарик із Тернопільського району, яка теж засвітила на майдані лампадку.
У багатьох, хто прийшов на пам’ятне дійство, є сумні історії, почуті від батьків, дідів і бабусь. Від штучного голоду, створеного сталінським режимом в Україні, винищувались цілі родоводи. У пік цієї трагедії вмирало 17 людей щохвилини, тисячу щогодини, 25 тисяч – щодоби.
За оцінками істориків, за неповний рік з осені 1932 до початку літа 1933 року вимерло від 10% до 25% населення нашої країни. Скільки людей загинуло – сім чи десять мільйонів? – точної статистики немає, але є точне формулювання злочину – це був геноцид, тобто умисне вбивство.
– Мільйони невинних людей пішли зі світу, а вони мали бути з нами, тішитися, жити, – зауважила тернополянка Марія Войтович, як народилася в час Голодомору. – Скількох чудових онуків не дораховуються сьогодні українські родини? Ми повинні завжди пам’ятати про цю трагедію. Треба зробити все, щоб таке не повторилося ніколи, і не тільки в Україні, а й в інших країнах.
Запаливши свічечки пам’яті, тернополяни вийшли на вулиці, щоб поділитися хлібом. У 1933-му, щоб хоч якось притлумити голодного звіра в животі, його готували з лободи, щавлю і просових висівок.
Наступного року в День пам’яті жертв голодоморів над всією Україною знову запалають лампадки. Лунатимуть сумні мелодії. А діти бавитимуться вогниками в скляних свічниках. Сум перетворюється на надію – життя продовжується, а з ним разом живе й пам’ять, яка захищає наше майбутнє.
Головне – щоб наступні покоління ніколи не куштували коржиків із лободи…
Антоніна БРИК.
[nggallery id=20]
