Цими днями тернополяни прощалися зі своїми Героями. П’ятеро чудових хлопців загинули минулого тижня у боротьбі за Україну на київському Майдані. Такі молоді, вони могли жити, кохати, народжувати і виховувати дітей. Любити батьків, рідних, піклуватися про них. Але вони уже там, у світлій небесній сотні… Саме так тепер називають юнаків, які віддали свої життя за краще майбутнє для всіх нас.
Тернопілля пишається своїми Героями і сумує за ними. Кулі обрали найкращих. Батьки втратили улюблених синів, дівчата – коханих, а Україна – вірних синів, світлих і щирих людей, які не хотіли миритися зі злочинною владою і мріяли змінити свою країну.
Дякуємо за те, що боролися заради нашого майбутнього! Любимо, пам’ятаємо й обіцяємо не зрадити ваших мрій.
Назар Войтович – наймолодший воїн «Небесної сотні». Йому було лише 17. Хлопець народився у селі Травневе Збаразького району. Був єдиною дитиною в сім’ї. Назар навчався на третьому курсі Тернопільського кооперативного коледжу. Мріяв стати дизайнером, любив малювати.
– Його роботи були пронизані величезною любов’ю до України, – зі сльозами на очах пригадує куратор групи Назара та викладач живопису Тетяна Панченко. – На малюнках він зображав козаків, калину, тризуб.
Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав віднести до автобуса, який їхав до столиці, речі для друзів і троюрідного брата, які у цей час перебували на Майдані.
– У четвер вранці нам зателефонували й повідомили, що Назар вбитий, – розповідає пані Тетяна. – Ми одразу почали телефонувати на його номер. Відповіла жінка – волонтерка, сказала, що в Михайлівському соборі лежить тіло нашого студента. Ми не могли повірит у це. Почали перевіряти друзів, знайомих і виявилось, що Назар не мав нікуди їхати. Та в останню хвилину він вирушив на Майдан.
Назар загинув від снайперського пострілу. Куля потрапила в щоку. Його одногрупники та співмешканці по гуртожитку шоковані тим, що трапилось. Кажуть, він був чудовим другом і дуже світлою, доброю людиною.
– Він завжди був позитивним, підбадьорував друзів. На нього завжди можна було покластись, – каже одногрупниця Назара Катерина Пилипів. – Він ніколи нікого не ображав. Із Назаром було цікаво спілкуватись, він дуже добре знав історію. Особливо вичитував про епохи козацтва, періоди воєн. Я ще досі не вірю, що таке трапилось…
У рідній школі про Назара Войтовича розповідають, що він був веселий і допитливий, хотів все знати, любив життя, усіх підтримував, з його уст не сходила усмішка. Мав світлі очі, світле волосся і світлу душу.
– Особливо він цікавився природознавством і носив з собою до школи енциклопедії. Мріяв мандрувати, пізнавати, завжди хотів бути в центрі всіх подій. Мабуть, саме тому не стримався і поїхав на Майдан, – пригадує класний керівник Галина Губич. – У школу навіть після її закінчення приходив часто. Востаннє був на Новий рік. Пообіцяв намалювати свою картину для класу. Але не встиг. Його остання картина була написана його власною кров’ю. Він є прикладом для нас усіх – як треба жити, мріяти, любити і жертвувати своїм життям.
Тепер школа села Травневе носить ім’я Назара Войтовича. Другого червня, коли йому мало б виповнитись 18. Саме у цей день на ній планують встановити барельєф з обличчям юного Героя України.
Устиму Голоднюку зі Збаража ще не виповнилося і 20. Навчався на третьому курсі Бережанського агротехнічного інституту. Здобував професію інженера-енергетика. Також був єдиною дитиною у сім’ї.
– Устим був дуже хорошим другом, вмів підтримати у важку хвилину, допомогти. Він любив спорт – займався пауерліфтингом і бодібілдингом, а ще мріяв створити сім’ю, побудувати будинок, народити дітей, – пригадує його друг Петро Яцентий.
Майже два роки Устим зустрічався з Марією Гордіцою. Молоді люди мріяли про спільне майбутнє.
– Нас познайомила одногрупниця, – ділиться спогадами дівчина. – Ми посиділи разом у кафе, а коли настав час прощатися, Устим попросив мій номер телефону. Декілька днів не наважувався подзвонити, але врешті таки зателефонував. Ось так і почалася наша історія. Коли через кілька місяців я погодилася бути його дівчиною, від радощів кричав «Ура!». Одного разу, коли проводив додому, на прощання поцілував мені руку, я зніяковіла,тому що не звикла до такого, і була рада, що він особливий.
Хлопець був на Майдані від 21 листопада, приїжджав додому на 2-3 дні і знову їхав у Київ.
– Я пишалася тим, що Устим такий патріот, раділа, що люди піднялися проти системи, – продовжує Марія.– Він був світлою людиною. І незважаючи на ще молодий вік, був якось не по роках мудрим. Ми спілкувалися з ним перед смертю. Він казав, що трішки поспить, бо вночі має йти на барикади. Обіцяв, що буде обережним.
У Києві Устим вибився з сил. Тож батько поїхав за ним, аби хоч на кілька днів забрати додому. Ще близько дев’ятої говорив із ним по телефону, сказав бути обачним, а вже об 11 годині вони мали їхати на Тернопілля. Своїм побратимам юнак сказав: ще один раз піду в атаку – і їду додому, трохи відпочину. Під час цієї атаки він і поліг. Снайперська куля наздогнала його за дві години до зустрічі з батьком.
Вона поцілила в лобову кістку. Від ворожої кулі хлопця не врятувала блакитна оонівська каска, яку він вважав своїм оберегом.
«Він просив кричати «Небо падає» у разі небезпеки на Майдані, аби дати йому з хлопцями знак, що потрібна ïхня допомога. Кричати саме ці слова, аби не налякати людей навколо, але дати зрозуміти, що ми у небезпеці. Тієї ночі я кричала… Небо падає! Небо падає! Небо падає!.. Устиме, чому ти не сказав, що впадеш замість неба?!
Останнє, що ти написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!». Таких, як ти, Устиме, туди запрошують, Герої потрібні всюди… Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! Тримай для нас небо, хлопче!» – написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» журналістка Ліда Паньків.
Олександр Капінос – із села Дунаїв на Кременеччин. Хлопцеві було 29 років. До Києва вирушив у перші ж дні революції. Після перемоги Майдану він збирався одружитися.
Мешкав з батьками, займався фермерством і активною громадською діяльністю. Сашко був гордістю Дунаєва. Його любили, ним захоплювалися, брали з нього приклад. Коли хлопець ішов селом у вишиванці, стрункий і бадьорий, привітний та усміхнений, люди мимоволі проводжали його захопленими поглядами.
– Сашко дуже багато зробив для нашого села, – зі сльозами на очах розповідає сільський голова Євгенія Лісова. – Він одягнув нашу молодь у вишиванки, навчав хлопців і дівчат старовинних пісень і танців, виховував у них любов до України, відкрив спортзал, де вони могли займатися спортом. Власними руками зробив ремонт у приміщенні. Був надзвичайно талановитою та обдарованою людиною. Грав на кобзі, бандурі та гітарі. Мав чудовий голос. Він завжди ходив у вишиванці. Не уявляв свого життя в іншій країні. Говорив, що «хоче жити на своїй Богом даній землі».
З його ініціативи у селі спорудили пам’ятний знак борцям за волю України. Щороку на День незалежності люди збиралися біля цього знака. Сашко завжди йшов попереду процесії і ніс у руках власноруч сплетений дубовий вінок. А ще ввін одним з перших оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченко у 2012 році. Був одним з тих, хто протримався найдовше – аж 12 днів на сходах Українського дому в Києві.
«Слава тобі, мій герою! Коханий, твоєї любові вистачало не лише мені, а й цілому світу. Революція подарувала тобі мене, вона й забрала… У твоєму житті було небагато днів, але в цих днях було багато життя», – написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» його дівчина Оленка Котляр.
Сашко був дуже щасливий, що зустрів на Майдані своє кохання, таку ж революціонерку, як він, і після перемоги планував одружитися.
– Сашка любили. Він був прямим, щирим і щедрим, – пригадує його побратим Ярослав Кріпиволя. – Він був простим, як дитина!.. І, як дитина, тягнувся до Добра та Світла. Ще не до кінця усвідомлюю, наскільки стане порожньо без нього потім… Він ділився останнім шматком хліба. Простий, щирий, непідкупний. Козаком народився і так козаком і відійшов… У бою з неправдою, не прощаючись, бо свято вірив у добро.
Світлошумова граната влучила у нього біля барикади, поблизу Будинку профспілок. Отримав поранення в голову, йому зробили операцію, проте вранці у нього зупинилося серце. Напередодні останньої битви він заспівав пісню зі словами «До бою, січові стрільці, воскресне Україна!».
Подруга Оля Білоглазова присвятила йому вірш:
Янгол
Поплач, моє серце, гіркими слізьми,
Бо вже не побачиш його між людьми.
Життя він віддав за Вкраїну свою.
Він янголом став найсвітлішим в раю.
Він янголом був, але крила ховав
І промінь тепла свого всім дарував.
Він є разом з нами в цей час, у цю мить,
Бо пам’ять вогнем завжди в душах горить.
Поплач, моє серце, чимдуж заридай,
Та янгольське світло в душі заховай…
Ігорю Костенку з села Зубрець Бучацького району було 22 роки. Він навчався на 5-му курсі географічного факультету Львівського національного університету. Був одним з кращих студентів курсу. Працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика». Друзі кажуть, що це була неймовірно енергійна та дуже порядна людина. Розумний, поміркований та завжди готовий прийти на допомогу у важкі хвилини.
– Ми з ним познайомилися під час навчання у Бучацькому колегіумі св. Йосафата, жили в одній кімнаті, – розповідає друг загиблого Михайло Бойко. – Вперше подаючи руки одне одному при знайомстві, я одразу відчув, що він хороша людина . Його зовнішній вигляд, його манери та настрій – все свідчило про те, що він знав ціну життя і любив його. Він пам’ятав нескінченну кількість анекдотів, завжди розповідав щось смішне.
Ігор гарно вчився. Любив історію та географію, не мав шкідливих звичок, займався спортом, відвідував тренажерний зал. Друзі кажуть, що він ніколи нікого не підставляв, не зраджував, виручав у важку хвилину. Ігор був палким патріотом нашої держави. Ще в школі вони з однокласниками організували свою партію ОУН. За його ініціативою збиралися вечорами у класах і проводили своєрідні лекції. готували інформацію про різні історичні події та обмінювалися нею.
– Ігор був віруючим, ніколи не пропускав Служби Божі, які в колегіумі відбувалися кожного ранку, – розповідає Михайло Бойко. – Він був своєрідним хлопчиною, не подібний на інших. За це я його і поважав. Таким щирим, життєрадісним, розумним і чуйним він залишився у моєму серці.
Ігор Костенко був активним редактором Української Вікіпедії. За два з половиною роки участі створив понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Захоплювався спортом, зокрема футболом, вболівав за львівські «Карпати». Був відкритою, життєрадісною, цілеспрямованою людиною. Мріяв про сім’ю, хотів відкрити свою електростанцію.
Із перших днів брав активну участь у подіях Євромайдану, не раз їздив до Києва. Востаннє поїхав до столиці ввечері 18 лютого.
Вранці 20 лютого Ігоря було вбито під час протистояння в центрі Києва. Його тіло знайшли біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській. В Ігоря влучили дві кулі: одна – в голову, а інша – в груди.
«Вірю, що з колегіантів вийдуть майбутні президенти, прем’єри та керівники, котрі з патріотичним духом будуватимуть Україну. Будьмо Українцями у душі і з Богом у серці», – написав Ігор Костенко у своєму випускному альбомі.
На жаль, йому не судилося стати ні президентом, ні прем’єром. Йому було лише 22…Але він став Героєм України і загинув у боротьбі за її краще майбутнє.
Разом з Ігорем Луценком на Майдан приїхав його друг, побратим, уродженець села Зубрець Василь Мойсей. Він був справжнім націоналістом. Навчався на четвертому курсі університету «Україна» у Луцьку. Від снайперської кулі Василя не врятував навіть бронежилет. У березні йому мало б виповнитися 22… На своїй сторінці у соціальній мережі, незадовго до смерті, написав: «Краще вмерти вовком – ніж жити псом».
Коли його несли пораненого з поля бою, він казав, що усіх прощає.
Поховали Василя на Меморіалі Вічної Слави у Луцьку. На цьому місці незабаром зведуть пам’ятний знак Героям Майдану.
Юля ТОМЧИШИН.
