Моїм друзям, у котрих є або були випускники, або котрі самі були випускниками (та всі ми ними були!) – присвячується
1 червня, коли у школах України випускні, кожен з нас мимоволі, та й згадує свій власний випускний.
І я згадую. Є що згадати, скажу вам…
Якщо чесно, школу я не любила. Можна сказати, навіть ненавиділа. Хотілося якнайшвидше стати дорослою. Не любила бути дитиною, і все. І тому ніяких сліз за школою, вчителями, однокласниками, дитячими роками в мене як тоді, у мої 17, не було, так і не було ніколи потім. І тепер нема. Тому мої спогади я б назвала просто констатацією факту, без усіляких там заламувань рук, мовляв, ой як шкода, що шкільні роки закінчилися…
Та яке шкода – в мене тоді було величезне “Ура!”, що 10 років радянської школи вже позаду. І паршивого дитинства, скажу відверто. Попереду були нові горизонти, майбутні навчання і робота, словом, доросле життя, у яке мені не терпілося стрибнути. Ну але перед оцим справжнім ЖИТТЯМ ще треба було відбути випускний у сільській школі. Часи – початок 1980-х. Андроповська епоха. Та яка епоха – якихось пару років. Але вони запам’яталися всім безалкогольною кампанією і весіллями, де на столах було тільки ситро і мінералка, але хлопці регулярно зникали десь “в каптьорку” або в кущі і верталися за столи вже „ощасливленими”.
Втім, мене тоді ці всі алкогольно-безалкогольні манси мало цікавили. В голові були інші турботи – випускна сукня, зачіска…
От, власне, ця злощасна зачіска мало не зіпсувала мені весь випускний. Десь пару тижнів перед тим я зробила собі модну тоді „хімію”, тобто хімічну завивку. Та було встань вранці, причешися та й іди на випускний – які не які, але кучері вже є. Так ні ж, треба ж ту „хімію” ще і на бігуді накрутити, і залакувати, щоб все було „по формі”, „як у людей”. У місто їхати – задорого. Домовилася із знайомою перукаркою із одного із сусідніх сіл, до якого пішки – три кілометри. Правда, їздив автобус кілька разів на день. Години, у які моя знайома працювала у перукарні (перукарня була тоді при сільському Будинку культури. Важко уявити, правда? Перукарня! В селі! При Будинку культури!), припадали майже впритул до мого випускного, але я подумала – справлюсь!
Ага! Я просто не розрахувала час, за скільки моя голова на бігуді може бути накручена, за скільки посушена в сушці (бо крутили на мокре волосся), за скільки часу ті всі кучері будуть укладені і полаковані. Словом, пропустила я автобус до свого села і бігом, бігом (але із зачіскою!!!) погнала долати ці злощасні три кілометри додому, щоб перевдягнутися у випускну сукню, а тоді знову бігом – інші три кілометри, до іншого села, де, власне, і була моя школа (в моєму рідному селі десятирічки не було).
Словом, намотала я в той день добрих шість кілометрів і буквально влетіла на шкільне подвір’я у момент, коли мої однокласники, наші батьки і вчителі вже вирушали урочистим походом до сільського Будинку культури, де нам мали вручати атестати. Мої рідні висловили мені все, що про мене думали – ну бо ж чекали мене, чекали на шкільному подвір’ї, не відаючи, де я і що зі мною. Мобільників, народ, тоді не було! Та які мобільники – навіть звичайний телефон мали не всюди і не всі.
Дорогою до Будинку культури почався дощ. Моя зачіска на 50 відсотків розлізлася. 50 відсотків мужньо трималися через всю церемонію і „дорозлілися” вже на танцях, після першого стола. Мої однокласники сказали мені, що так моя зачіска виглядає навіть краще, аніж була напочатку. Не брехали – я сама подивилася у дзеркало і так собі навіть більше сподобалася, з дрібними „хімічними” кучерями, замість крупних „дорослих” і намертво залакованих.
Церемонія вручення атестатів взагалі-то пройшла гарно. Мою сукню кумасі у залі негласно визнали однією із кращих. Гордість розпирала мене, і ще б – сама ж я і придумала фасон, а шила сільська кравчиня. Пізніше в цій сукні я щось пару разів була за дружку на весіллі, а ще пізніше, коли мода помінялася, ця ж кравчиня „розпиляла” мені сукню наполовину, зробивши костюм – спідницю і жакетик. А ще пізніше, коли мій розмір помінявся у сторону збільшення, я віддала жакетик підростаючій племінниці, здається, їй же – і спідницю…
Ну а тепер найцікавіше – чому моїй сільській школі саме наш випускний запам’ятався на довгі-довгі роки. Як я вже зазначила вгорі, то були андроповські часи, і випивки, само собою, було навіть дуже „ніззя”, інакше могли б бути дуже великі неприємності. Власне, тому батьківський комітет нашого випуску вирішив випускні столи з танцями у школі не робити – ну бо традиційно вони були у шкільному спортзалі. Батьки розуміли, що вчителі не дозволять, аби на столах була хоча би крапля спиртного, і ні їх, батьків, ні нас, випускників, такий сценарій не влаштовував. Ну бо як то так, розмірковували батьки, діти вступають у доросле життя, то чому не можна їм дозволити їхню першу в житті чарочку вина? (Можете сміятися, але в багатьох з нас, тодішніх випускників, чарка вина чи шампанського за випускним столом справді була ПЕРШОЮ У ЖИТТІ чаркою алкоголю). „А ми? – продовжували розмірковувати батьки. – І що, ми також мусимо сидіти за мінералкою і ситром цілий вечір, а то й цілу ніч? Ні, в школі випускний робити не будемо”.
Ну та так – випускний-бо влаштовувався на батьківські гроші, тому їм було вирішувати, де його проводити. Словом, вирішили проводити „на хаті” в одного із однокласників. „На хаті” – це означає, що поставили на подвір’ї хати намет, такий завбільшки як ставлять на весілля, наварили-напекли, закупили напоїв, замовили музику… Все як у людей!
Подвір’я, благо, було велике і дозволяло танці. Правда, хата недавно побудована, тож подвір’я ще не встигли заасфальтувати. Вихід знайшли – посипали майданчик піском. Але оскільки майже всю випускну ніч йшов дощ, то наші святкові туфлі і босоніжки під час танців активно вимішували той пісок з болотом, але ми на це уваги не звертали. Гуляємо! Вступаємо в доросле життя! Офіційно!
Із вчителів, правда, на забаву прийшли тільки обидві класні керівнички (чи тільки одна? Вже не пам’ятаю), хоча ми запрошували усіх наших предметників, і директора школи, і завуча. Ніхто із вчительської братії не хотів мати неприємностей, знаючи, що буде на столах. Хоча потім всі вони отримали офіційних „чортів”, власне, за те, що не прийшли…
Але не буду забігати наперед. Я особисто до кінця випускного не добула – пішла з моїми додому десь о годині четвертій, бо через дві години їхала подавати свої документи на вступ в університет. Чому такий поспіх? Бо чомусь я і всі мої думали, що в універі на мою спеціальність – черга до дверей, і чим швидше я здам документи, тим краще. Помилялися. Черги до дверей, та й конкурсу особливо великого, не було. Ну десь чоловік три на місце, не більше. Та правильно, ніхто ж особливо не ломиться на заочне. А мені тільки заочне підходило, бо я не могла собі дозволити нормальне стаціонарне студентське життя – мені треба було працювати і самій на себе заробляти, а заодно і вчитися.
Менше з тим. Словом, пішла я зі свого випускного десь о годині четвертій ранку. Про все решта, що там відбувалося, дізналася через кілька днів із місцевої газети.
А відбувалося там ось що. Один із наших однокласників таки хильнув зайвого, сів на мотоцикл, не пригадую вже, свій чи чийсь, і не пригадую вже, сам був на тому мотоциклі чи з кимось, але факт, що хлопець зробив аварію – врізався у щось. Богу дякувати, залишився живий і здоровий, і навіть не покалічився сильно.
Зате репутацію школи було підмочено капітально. Розгорівся неабиякий скандал – часи ж бо які, андроповсько-безалкогольні! Полетіли з посади директор школи і завуч. Вчителям також добре дісталося на горіхи – їх „пропісочили” за те, мовляв, а чому ж ніхто з вас не пішов на випускний, не проконтролював, чи буде алкоголь на столах, а якщо буде, то треба ж було просигналізувати у відповідні органи. Ну і все в тому дусі.
Не знаю, що було батькам того хлопця, в хаті якого відбувався випускний – сподіваюсь, їх з робіт не позвільняли…
Словом, надовго запам’ятали наш випуск не тільки ми, а й наша школа, село і взагалі весь район. Бо скандал був гучний. Якщо написали в газеті, то можете собі уявити…
Ось такий, братці, зовсім не романтичний, а швидше пригодницький, був мій випускний. А який був ваш? Спогадами можете ділитися тут же, у коментарях…
Марія Заваскі.
Про автора
Марія Заваскі – незалежний журналіст, серце і життя якої розривається між двома країнами, Україною та Канадою. У Канаду закохалася несамовито, але водночас і України розлюбити не може. Види ностальгії за Україною – харчова, за друзями, ну і, здається, все. Видання «Наш день» Марія, за її словами, полюбила з першого погляду і обіцяла писати для нас час від часу. Як буде натхнення. А ми бажаємо, щоб воно було частіше, і вітаємо Марію на сторінках «Нашого дня»!
P.S. Стиль письма автора збережено повністю, без коректив.
