Не прощу, таки не прощу! Хату чужим людям відпишу, нехай за «дякую» забирають. Або сусідці, яка мене щодня відвідувала, їсти, щось гаряченьке, завжди приносила. І ліки з аптеки, як я хворіла. А гроші? Хіба то гроші тепер? Папір. Якраз на похорон вистачить. Аби добрі люди випили сто грамів за мій упокій.
Бабця Василина гріє на сонці натомлені ноги. І стиха переповідає історію свого життя новій сусідці по кімнаті. Хоча що там розказувати? Привіз її Стась у будинок престарілих. І як тільки добився? Кажуть, що ніяк, ну ніяк при живих дітях у той дім не приймають.
А її Стась усе може. Добився. Привіз її аж з Херсону сюди. Якось нянечка обмовилася, що Стась переказав на будинок гроші. І директору хату добудувати помагає.
Вона ж просила сина: залиши мене вдома ще на місяць –два. Більше не протягну. А він: «А що вам бракує? Ви мене пережити можете». І невістка не вступилася за Василину. А внучка за кордоном, у неї – своє, далеке життя.
Не переживу тебе, сину, – гірко всміхнулася своїм думкам старенька. – Але не прощу, не відпишу тобі ні хати, ні городу, ні паю, нічого…
Не вгадала Василина. Замість двох прожила три місяці. До останку мешканці будинку, медсестрички чули одне-єдине слово, яке злітало з її уст.
Не прощу, – відлунювали стіни і верховіття високої сосни, під якою просиджувала останні дні Василина. – Не прощу… Перестеляла нянечка ліжко Василини. Знайшла під подушкою хустинку. А в ній – пучок зілля якогось. Певно, з її сонячної сторони, бо щось не бачили такого у наших краях. І жменька землі . Може, з її городу? А ще – листок паперу. Заповіт. У ньому відказувала хату і все майно – своєму єдиному синові. Стасеві своєму…
Тая ЗАРНЮК.
