Молотківська трагедія: спалене село і 617 обірваних життів
«… Село палало, а німці ходили поміж хатами і жорстоко вбивали людей. Ми причаїлися під кущем черемхи. Тоді була пізня весна – зелені було мало, тому сховатися було ніде. Коли озброєний німецький офіцер побачив нас, ми почали розбігатися в різні боки. Один чоловік тримав на руках сина. Фашист наставив на дитину рушницю. Чоловік благав його: «Пане, вбийте мене, але дитину відпустіть». Та солдат не послухав його, вистрілив в обох. Ми тоді всі розбіглися в різні боки… То був дуже страшний день…»
Так із сльозами на очах згадує 29 квітня 1943 року у Молоткові 89-річна Наталя Мельничук. І через 75 років після трагедії побачене і пережите болить і крає серце. Жінка досі пам’ятає все у деталях – де були хати, куди втікали і найстрашніше – смерть рідного брата.
– Він напевне бачив, що його переслідують, і сказав мені ховатися в напівзгорілій хаті, – розповідає пані Наталя. – Жінки закутали мені обличчя хустиною і сказали лягти на підлогу, щоб не задихнулася від диму. Я виривалася від неї, кричала, адже там на вулиці був мій Мітя. Німець хотів його спіймати, але той не давався. Вони довго змагалися – кружляли довкола вуликів, але Мітя не здавався, напевне, не хотів, щоб його спіймали. Тоді німець вистрілив у нього… Йому було тільки 20…
Чоловіки у селі намагалися захистити своїх рідних. Але що могли зробити кулаки чи вила проти озброєних солдатів. Аж під вечір постріли стихли і люди помалу почали виходити із сховків. Видовище було страшне.
– Молотків – то була суцільна руїна. У хатах згоріла покрівля, стіни, були вибиті вікна, – пригадує жінка. – Ми йшли по вулиці – все було знищене, димить. Дивлюся, тіло жінки з малям. Із кухні витягали спалених живцем чоловіків. Слів не вистачає, щоб описати той жах, що пережило наше село того кривавого четверга.
Село Молотків Лановецького району, що на Тернопільщині, по-праву можна назвати українською Хатинню. Однак, якщо про останню знає весь світ, то про Молотків пам’ятають лише мешканці області та історики. Навесні 1943 року воно практично згоріло дотла. Із 340 хат уціліли лише чотири. Фашисти розстріляли, спалили живцем, замордували 617 мирних жителів села. Не жаліли ні жінок, ні дітей. Убивали усіх, хто потрапив у їхні руки.
– Мені тоді було лише п’ять років, – розповідає Ігор Мосейко. – Це було якраз напередодні мого дня народження. Коли німці почали палити село, то ми з сестрою бігали від хати до хати – постійно рухалися, щоб не попасти у руки фашистів. Тато мій і брати загинули, а мамі вдалося врятуватися. Це найстрашніше, коли із зброєю нападають на беззахисних людей…
З часів Молотківської трагедії кількість жителів населеного пункту зменшилась практично втричі. Село дуже затишне, з мальовничими краєвидами. Про страшне горе, яке спіткало чи не кожну тутешню родину, нагадує величезний меморіальний комплекс і смуток, що тінню пролітає в очах і дітей, і дорослих при згадці про цей страшний день. Про каральну операцію фашистів тут знають не з книжок історії, а з розповідей очевидців, тож майже для кожної родини – це болюча тема.
Меморіальний комплекс «Молотківська трагедія» – це музей просто неба. Кожен його елемент має своє глибинне значення. Великі пагорби символізують братську могилу – вони ніби розділили Молотків надвоє – сьогоднішній, оновлений, і той, яким він зостався після страшного квітневого дня. Поміж земляними валами дорога на вулицю Смерті – вулицю спаленого села, де від хат лишилися лише фундаменти. Скульптура Матері – вічна пам’ять про молотківських жінок, які загинули від рук окупантів. А праворуч – сухе дерево – німий свідок страшної трагедії. На місці кузні, де живцем спалили молотківських чоловіків, – пам’ятний знак.
– Над приміщенням здіймаються три пілони. Так зображено вбиту сім’ю: батька, матір, дитину, – розповідає директор музею Оксана Борух. – На Стіні пам’яті закарбовано 551 ім’я та прізвище. Інші 66 – досі невідомі. Серед них – 92 дитини. У всіх цих людей різні дати народження, а день смерті один.
Пані Оксана розповідає, що за однією з версій причина спалення села – вбивство родини поляка, який працював перекладачем у німців. Чоловік запідозрив у цьому хлопців з Молоткова. Через місяць після цих подій вранці 29 квітня німці оточили село міцним кільцем. Спершу каральний загін вирушив до садиби Гонти, де ночували хлопці з лісу. Почалася перестрілка, хоч сили були не рівні, у бою загинув німецький офіцер. Тоді почали палити село і розправлятися з людьми. Ніхто не пояснював, чому і за що – стріляли і все.
Цієї весни минуло 75 років з дня страшної трагедії. У неділю в Молоткові на спільну молитву зібралися сотні людей із довколишніх сіл, представники влади, духовенства, рідні та нащадки загиблих. У селі відкрили пам’ятний знак усім патріотам, загиблим за волю України. Школярі випустили в небо білих паперових голубів і повітряні кульки. До Стіни пам’яті люди приносять квіти і залишають їх біля прізвищ рідних. Ольга Бочин прийшла сюди з родиною. Серед 617-ти тут є найрідніше – ім’я її дідуся Данила.
– Його спалили у кузні, – зі сльозами на очах згадує пані Оля . – Він стояв на колінах і щиро молився – дуже хотів жити, адже у нього залишилися син і донька. Але німці були безжальні. Я онука по доньці – у мене самої четверо дітей. Наша сім’я береже пам’ять про цю трагедію. Сьогодні мій син, його правнук – військовий, захищає Україну на війні. Я горджуся ним.
У Молоткові в неділю було, як ніколи, людно – групи школярів приїхали дізнатися про трагедію, батьки привели дітей. Адже це трагічна сторінка української історії, яку не можна забути.
– Це була відплатна акція за дії збройного українського підпілля проти нацистів, – зазначив заступник голови Тернопільської ОДА Юрій Юрик. – Для окупантів завжди пріоритетним було знищення національно-визвольного спротиву українців за свою державність. Потрібно пам’ятати, що відсутність державності призводить до таких кривавих подій, до світових війн, голодоморів, і українці зараз як ніколи повинні, враховуючи уроки минулого, берегти свою державу. Не давати жодним провокаторам розхитувати її єдність.
… Про страшну розправу над Молотковом нагадує березова алея при в’їзді в село. Тридцять років тому в пам’ять про жорстоко вбитих людей висадили 617 беріз. Дерева стали живим пам’ятником молотківської трагедії. Вони схиляють віти додолу, ніби нагадуючи кожному мандрівнику про обірвані життя і величезне горе, яке пережило це село…
R.I.P.
Таке неможливо забути, таке важливо не допустити!
Don’t forget to remember! Try not to let it happen again!