Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом.
Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.
Характери в брата й сестри були різні. Степан – спокійний, добряк. Любава – гостра на язик, запальна. Що її – те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.
– Це тобі треба було хлопцем народитися! – сварила матір Любаву. – За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.
Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…
Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.
– Яка ж ти досада! – шпетили Любаву. – Що з тебе виросте?
Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.
…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:
– Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.
– Нічого ти не тямиш, – захищав свою професію Степан. – Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…
– Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.
– Звісно, вміють. По-своєму…
Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.
Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.
Змарніла, зовсім подалася Катерина.
– Степане, синку, пильнуй за Любавою, – просила. – Ти знаєш її натуру. Якщо треба – спини. Коли треба – допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.
– Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…
– Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?
– Обіцяю…
Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.
Якось завела розмову:
– Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?
– З нашого села багато хто в місті працює. То й що?
– А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.
– Звідки ти знаєш?
– Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.
– Справді?
Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.
– Ні, ні! – мовила сама до себе. – От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.
То ж з Оксаною в Степана не склалося.
Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.
– Плітки то все, – махнув рукою Степан.
– Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…
– От і запитаю Ніну, що кажуть.
Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.
– А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! – випалила у відповідь. – Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…
Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:
– Бачиш, братику…
Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.
– Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…
– Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.
– А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?
– Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.
– Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…
Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.
– Чула, ти до мого брата зачастила?
– Відчепися, Любаво. Ти ж не дасиш Степанові ні з ким жити. Всі знають – крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.
– Не смій лізти в нашу родину.
– Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!
…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…
І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.
– Як ти тут, братику, живеш? – запитала. – Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?
– Ну, так…
– Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.
– Я не знаю, кільки коштує наша хата, – хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.
– Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?
– Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав – те й віддам.
Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.
Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.
– Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…
Дістала з машини торбинку.
– Залишитесь ночувати? – запитав Степан. – Я щось приготую.
– Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.
Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…
Степан не міг оговтатися.
Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:
– Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.
– Що? Приїхали і одразу поїхали?
– Справи в них. Невідкладні…
Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…
