Голодомор 1932-1933 років в Україні постійно залишається гіркою пам’яттю прийдешніх поколінь. Люди, котрі дивом вижили, розповідали про це своїм дітям, а вони своїм.
Цю історію я почув від своєї мами Лідії Яківни Коломійчук (Корогода), яка разом зі мною мешкала в с.Грибова Лановецького району. Родом мама з Довгалівки Білогірського району Хмельниччини. Вона вже у засвітах, але її розповідь закарбувалася глибоко у моїй пам’яті та серці.
…Змалку Ліда з Марійкою були нерозлучними подругами. Жили одна від одної неподалік, ходили разом до школи. Дівчатка навчалися у третьому класі, коли у їхнє життя увірвався «жовтий князь» – голод. Лідія помічала, що в селі відбувалося щось дуже страшне, чула, як батьки про це говорили, бачила, як плаче мама. Її дитячий розум тоді не міг збагнути, про що йдеться? На їхньому столі завжди була їжа, бо ж тато Яків Нетифорович, столяр, мав золоті руки, а мама, Ганна Іванівна, мала свій верстат, на ньому ткала рядна, тож сім’я не бідувала.
Як завжди дорогою до школи Ліда зайшла за Марійкою. Але подруги на подвір’ї не було «Проспала?» – подумала Лідочка, відчиняючи дуже скрипучі двері сіней.
– Марійко, ти де?
У хаті стояла тиша. Тоді дівчинка покликала подругу вдруге.
– Я тут, – озвалася, відхиляючи фіранку з печі, Марійка.
– Чому ти ще не зібрана? – спитала Лідочка.
– Я чекаю на тата, – кволим голосом відповіла Марійка. – Вони зараз принесуть мені щось поїсти, я поснідаю, тай підемо.
Бувало, що Ліда не раз підгодовувала Марійку куснем хліба або ж печеною картоплею, але цей раз у Ліди не було нічого з собою. Лідуся помітила, як змарніла її подруга.
Незабаром прийшов батько – теж змарнілий і сумний. Донька швидко злізла з печі й жадібно почала спостерігати за натрудженими батьківськими руками. Чоловік дістав із-під поли вже варений кормовий буряк і поклав його в миску. Мовчки взяв ніж, нарізав його шматочками, не обчищаючи. Потім дістав із кишені… шмаровидло, це таке густе мастило, яке ми нині називаємо солідолом. Ліда ледь не скрикнула, коли Марійчин тато намащував цим шмаровидлом бурякові скибочки.
Вихопивши з татових рук буряк з мастилом, дівчинка почала жадібно їсти.
– Хочеш? – спитала здивовану Ліду, – їсти можна, бери…
Ліда не знала, що це мастило їстівне, і з жахом спостерігала за цією жахливою трапезою..
– Я снідала, – тактовно відповіла.
До школи того дня дівчатка не пішли. Бо за кілька хвилин після сніданку Марійці стало погано. Дівчинка корчилася, вхопившись за живіт, стогнала. Лідуся заспокоювала подругу, підносила до її пошерхлих губ горня з водою.
Коли Ліда прийшла по обіді додому й розповіла про це батькам, її не сварили, але й нічого не пояснили. Тож багато запитань без відповіді вп’ялися в розум дівчинки. І все життя виринав із пам’яті той буряковий «бутерброд» із шмаровидлом.
На жаль, мені не вдалося дізнатися прізвище Марійки. Знаю, що окрім неї, ще було п’ятеро братів і сестер. Її тата звали Андрій (Андрух), мама Ганна (Ґандзя), і ще дізнався, що ніхто із сім’ї не вижив. Чи, можливо, я помиляюся?
Якщо хтось пам’ятає ту сім’ю, їхню подальшу долю, прошу мені зателефонувати: 0987406766 або 0979197461.
