Сніг падав і падав. Здавалося, йому не буде кінця. Тролейбуси ледве повзли слизькими вулицями. Потрібного Володимиру, як на зло, не було. Спішив на день народження до товариша. Уявляв, як там, у теплій кімнаті, уже веселяться друзі. А він тут, мерзне, під цим суцільним снігопадом. Викликати таксі теж було неможливо.
Вулиця порожніла. Більшість людей ішла пішки. Володимиру – в інший кінець міста. Ні, якби ще з компанією.
Роззирнувся довкіл. Ховаючись від снігу – ніби від нього можна було сховатися – біля будки-кіоска стояла дівчина. У руках тримала квіти. Целофан давно намок і червоні гвоздики стали схожими на пухнасті білі хризантеми. «Теж,мабуть, у гості їде», – майнула думка. – Може, нам по дорозі?»
Володимир буде часто згадувати той надвечірок. Коли він вперше підійшов до Оксани. Як запитав щось про квіти. Чи вона теж їде у гості? Ні, у неї самої день народження і квіти їй подарували на роботі.
Він запросив її на каву: не мерзнути ж їм вічно під цим снігопадом. На один день народження він уже спізнився. То чому б не відмітити інший?
Усе було схоже на сюжет з мильного серіалу. Цей вечір, ця дівчина, ці гвоздики, що скапують водою на паркет у кафе. Кадр, який він завтра, очевидно, забуде?..
Схоже, наступного дня Володимир нічого не хотів забувати. Злився – він навіть не запитав телефону дівчини. Згадував усе до найменших подробиць. Здається, вона говорила щось про парфуми, про те, якими бувають прискіпливими не тільки жінки, а й чоловіки, коли їх вибирають.
Він знайшов Оксану, обійшовши добрий десяток різних магазинів. Дівчина справді продавала парфуми.
Через кілька місяців вони одружилися. Тепер Володимир спішив з роботи додому. Друзі дивувалися: невже справді, ось так, у тридцять з хвостиком літ, можна одразу стати зразковим сім’янином?
Володимир і сам дивувався, чим заворожила його ця тендітна дівчина. Просив Оксану розрахуватися з роботи. Навіщо їй вистоювати весь день у магазині, коли він заробляє досить? Мав власну невелику фірму, що займається перевезенням вантажів за кордон. Купив квартиру, нові меблі. Та Оксана не хотіла кидати роботу. Їй подобається в магазині.
Це, мабуть, єдине, через що виникали між ними короткі суперечки. Врешті, дійшли згоди: як тільки зазирне у їхній дім лелека, Оксана про свій магазин забуде.
Володимир хотів дітей. Двоє, а, може, й більше. Вистачить того, що він у батьків один. Але Оксана і далі ходила на роботу. А потім по різних поліклініках, спеціалістах. Ті запевняли: вона здорова. Володимир відправляв її у санаторії, якісь лікувальні центри. Спробувала натякнути: може, варто і йому сходити до лікарів? У відповідь – переконливий погляд: він – ні при чім. Про те, щоб усиновити маля, Володимир слухати теж не хотів.
– Оксаночко, ти мусиш народити. Друзі давно запитують, коли ти подаруєш мені сина. Я їм уже і могорич пообіцяв.
Подібні розмови ставали усе частішими. І коли врешті Оксана повідомила чоловікові, що чекає дитину, злякалася: Володимир ледь не задушив її від щастя.
Немовля народилося кволим. Володимир купляв найдорожчі ліки, днював і ночував біля Оксани з сином. І ось нарешті вони вдома. Сашко, так назвали сина, помаленьку виборсувався зі своїх хвороб. От лише схожим ні на маму, ні на тата хлопчик не був. Володимир жартував з дружиною: може, у лікарні їй підмінили дитину? Оксана заспокоювала чоловіка: немовлята усі один на одного схожі. Підросте і стане його копією.
Копією Володимира Сашко не став. Голубі, а не карі, як в нього чи в Оксани, очі хлоп’яти допитливо дивилися на світ. І волоссячко світле-світле – ні у кого в родині такого нема. «Щось природа наплутала», – жартували і собі над Володимиром та Оксаною друзі. Дехто і перешіптувався, мовляв, щось тут не так…
Лікарі ж і далі били тривогу. Якось під час чергових відвідин професора Оксана з Володимиром почули: у їхнього Сашка вроджена вада розвитку. Тому хлопчику потрібне постійне лікування. А через кілька років – операція.
Відтоді Володимир втратив спокій. У його родині на щось подібне ніхто не хворів. Та й Оксана запевняла професора, що по її лінії усе гаразд. Звідки ж ці гени?
Якось він розбудив дружину серед ночі:
– Я усе знаю…
Спросоння Оксана не розуміла: про що він?
– Про те, що Сашко – не мій. Тобі ліпше зізнатися, – слова звучали у нічній тиші, мов вирок у судовій залі.
Оксана намагалася боронитися: Сашко – його син. А якби навіть і правда те, що він каже? Усе ж заради нього, Володимира. Адже це він так хотів сина. Так, що замучив її усяким лікуванням, різними спеціалістами, обіцянками друзям. Невже забув? Господи, що вона говорить? Сашко – його син, і їм добре утрьох. Як можна їй не довіряти? Значить, ось як він її любить. Утім і це – неважливо. Треба лише думати, як вилікувати хлопчика. Врешті, як хоче, нехай зробить якісь там аналізи, щоб пересвідчитися.
Володимир не вірив, слова розбивалися об глуху стіну образи. Не чекав навіть світанку. Грюкнув дверима і пішов. Оксана ще сподівалася на диво: охолоне – повернеться.
Він повернувся тільки за речами. Квартиру, меблі – усе залишив їй. Оксана знову пішла на роботу. Сашка доглядала бабуся, Оксанина мама.
– І що між вами сталося? – не раз запитувала доньку. – Така любов була.
Оксана мовчала. Навіть рідній матері не зізналася. Лише якось раз бачила Володимира. Вона стояла з Сашком на тій самій зупинці, де вперше зустрілася з ним. Чекали з сином маршрутку. Зупинилася іномарка – вона одразу впізнала чоловікове авто. І його – рідного, бажаного – за кермом. Ступила крок назустріч. Якусь мить він дивився на неї з сином. А за секунду натиснув на «газ». Машина рвонула з місця. Сашко був надто маленьким, щоб зрозуміти, чому мама плаче.
Утім, доля подарувала їм ще одну зустріч. У реанімаційному відділенні, куди після аварії потрапила Оксана. На пішохідній доріжці її збила машина – за кермом був нетверезий водій. Хтось зателефонував Володимиру з Оксаниного мобільного й він одразу примчав до лікарні.
Тримав у долонях маленькі руки, худенькі пальчики, які колись любив цілувати.
– Мамо, нагадай Володі за Сашка. Скажи, хлопчика потрібно лікувати…
Володимир нахилявся над блідим обличчям дружини.
– Це – не мама. Це я, сонечко моє. Тут, з тобою…
Оксана не дізналася про його повернення. Крізь марево просила маму про одне – нагадати Володі про сина.
Після похорону дружини він переїхав назад у їхню квартиру. Сказав тещі, що відтепер Сашко завжди буде з ним. Та не заперечувала, звісно, він – батько. Та й Оксана цього хотіла.
Потім прийшла пора везти хлопчика на операцію. Володимир збирав для цього різні довідки у дитячій поліклініці. Там я зустрілася з ним і Сашком. Маленький хлопчик міцно тримав за руку свого тата, який і розповів мені цю непросту історію. Я побажала їм успіху, залишила візитку – раптом щось буде потрібно допомогти.
– Приїдемо з Києва, зателефонуємо, – пообіцяв Володимир. Помовчав і за хвильку додав:
– Здається, Оксана казала правду. Сашко – мій син, так воно і є.
Операція минула успішно. Необхідний був період адаптації. Та Володимир переконаний: вони із Сашком упораються.
Відтоді минуло майже три роки. І ось, перед Новим роком, на порозі нашої редакції з’являються двоє. Щасливі, усміхнені. Володимир і Сашко.
– Тільки-що з Києва повернулися. Їздили в інститут на консультацію. У Сашка усе добре, – Володимир радісно повідомляє новину. – Лише невгамовний дуже. Кажуть, характером на мене вдався…
Я дивлюся на них – двох рідних людей. І мені теж стає радісно на серці у це тривожне українське передноворіччя. Адже справді у світі, поміж людьми найважливіше одне – любов, яка приходить наперекір усьому і робить наше життя щасливим.
Зіна КУШНІРУК.
