Боюся новин.
Не від сьогодні. Й не від учора. Вже третій рік. Із початку 2014-го.
Відколи Янукович з поплічниками віддали наказ про розстріл Майдану. А потім московські загарбники вторглися до нашого Криму. І вже через кілька тижнів після цього взялися за руйнацію Донбасу та вбивства українців…
Відтоді я боюся новин. Бо вони завжди однаково недобрі: скільки було обстрілів з ворожого боку та скільки вбито і поранено наших бійців…
Але все одно слухаю і дивлюся новини кожнісінького дня. По кілька разів. Наперед знаючи, що майже нічого доброго не почую. І все одно чекаю дива. Ім’я якому – Добра Новина.
На жаль, це трапляється вкрай рідко.
Та ще й з новинами – взагалі всіма – останнім часом коїться щось незрозуміле.
Візьмімо хоча б той день, коли з самісінького ранку нас «годували» прийдешнім брифінгом Юрія Луценка та Артема Ситника. Під час якого начебто стане зрозуміло, що конфлікт між ГПУ і НАБУ остаточно й безповоротно вичерпаний.
Ближче до полудня брифінг справді відбувся. Засвідчивши, що до цілковитого порозуміння, а отже – результативної співпраці, цим двом поважним установам ще йти і йти… Як, власне, і їхнім керівникам. Хоча під час брифінгу вони й старалися з усіх сил видавати бажане за дійсне, правда все одно пробивалася на поверхню, наче шило з мішка.
Ще б пак!
Адже методи, що їх, неждано нагрянувши з обшуком в НАБУ, застосували «специ» з ГПУ, були далеко не професійними. Починаючи від виламування дверей, нецензурної лайки, розмахування «предметом, подібним до пістолета» та взяттям «у полон» майже на півдоби одного з детективів…
Це сприймалося б драматично, якби не виглядало трагікомічно. Адже весь цей час, поки ішла вистава з обшуком, я ( і, впевнена, що не я одна), не могла позбутися думки: за що ця війна, панове? За честь мундира? Так її, оту честь, треба мати. А якщо отакі війни виникають на рівному місці, тривають довго-предовго і часто, то…
Коли вам боротися з корупцією, хлопці?
Ви що, продовжуєте справу Шокіна? Який тільки й устигав, що воювати зі своїми заступниками, позбуватися неугодних та неправедно наживати багатство?
Якщо так, то корупція може і надалі спокійнісінько процвітати – й Україну докрадати…
Не зважаючи на те, що органів, покликаних боротися з корупцією, стає все більше й більше. Адже до старих – на кшталт Генпрокуратури (хоча яка вона стара, коли за два роки отримала вже четвертого очільника?) тепер додалися НАБУ, кероване Артемом Ситником та САП (Спеціалізована антикорупційна прокуратура) Назара Холодницького.
А парламент? Хіба найвищий законодавчий орган держави не має бути потужним борцем з корупцією? Має! Але не є таким. Не в останню чергу через те, що сам аж тріщить від корупціонерів… Які майже без перепочинку гризуться між собою, б’ються та шукають компромати один на одного…
Додаймо до переліку безкомпромісних борців з корупцією також СБУ, Національну поліцію, суди всіх рівнів. Тим паче, що саме за останніми – останнє слово. Назва якого – вирок.
Якого результату очікуємо і що насправді отримуємо від цієї величезної професійної армії бійців з корупціонерами світового рівня? Адже Україна славиться саме такими.
Ну… Поки що – більш ніж скромний.
І це при тому, що показово гучних затримань і арештів хабарників та інших липкоруких чиновників при новому Генпрокуророві побільшало майже вдесятеро. Але у той же час так само відпливають з України нелегально видобутий і досі видобуваний бурштин, вкрадена цінна деревина і ще багато чого, не кажучи вже про величезні гроші та корупціонерів…
Так само, як у мирний час або іще швидше, під час війни наші багатії стають ще багатшими, а бідні українці – ще біднішими…
Так само тривають чвари між відомствами та в самих відомствах – починаючи з епохи Ющенка – Тимошенко і до ще не забутого скандалу між Аваковим та Саакашвілі. Найсвіжіший приклад – уже згадуваний конфлікт між ГПУ і НАБУ…
То коли таким ось «бійцям», а їх , на жаль, чимало, думати про Україну та українців?
Судді, набравшись хабарів під зав’язку, масово пишуть заяви на звільнення… Корупціонери масово втікають… Хабарників, як уже згадувала, арештовують практично щодня…
Однак усе це хоч і немалі риби, якщо скористатися Луценковою лексикою, проте… Ні, не першої величини. І хто-хто, а Юрій Віталійович розуміє це не згірш простого народу. Так що не треба нам напускати туману в очі. Тим паче, що при такому стані речей – тобто, не зважаючи на численні арешти чиновництва різних рівнів – і нових тюрем будувати не потрібно. Бо незабаром і в уже існуючих сидіти буде нікому.
Оскільки тисячі в’язнів встигли покинули й продовжують покидати тюремні камери – завдяки «закону Савченко», а нових…
Судячи з нинішньої ситуації, до нових в’язнів не набагато ближче, ніж від землі до неба. Маю на увазі в’язнів – хабарників, корупціонерів, нечистих на руку суддів, прокурорів, правоохоронців, сепаратистів, колишніх і теперішніх чиновників різного рівня.
Єфремова ж не посадять? І Онищенка – ні. Не кажучи вже про братів Клюєвих, Януковича з Азаровим, Курченка зі Ставицьким та іншими антигероями з тієї ж компанії. А як з тими, хто розстрілював Майдан? Скільки ще треба років, аби слідство довело їхню винуватість?
Нашому земляку, лже-інвестору Каськіву, віконечко у клітиночку теж не скоро засвітить…
Не кажучи вже про тих хабарників, які, будучи затриманими в Україні, повиходили на волю під багатомільйонні застави – й тишком-нишком, один за одним злиняли з України. Хто – у західному напрямку, хто – в східному…
До речі, про Каськіва – «почесного героя» Помаранчевого майдану. Так от, його затримання стало другою за рахунком топ-новиною того дня, коли на першому місці опинився «примирливий» брифінг Луценка і Ситника.
І аж на третьому місці опинилося й залишилося там аж до вранішніх новин наступного дня повідомлення про загибель в зоні АТО трьох українських воїнів. На ранок до них додалося ще двоє…
То чи не з таких новин слід починати випуск? Кожен! Адже наші захисники, а то чиїсь сини, батьки, чоловіки, наречені й зяті гинуть за Україну ледве не кожного дня…
За Україну без корумпованої до самісінької верхівки влади.
За Україну без витончених знущань чиновництва з простого народу – на взірець моментально подвоєних тарифів й досі не доведеного до пуття електронного декларування. Хоча МВФ, як тепер стало відомо, вимагав не тільки першого, а й другого…
За Україну без парламентарів – ледарів, прогульників, забіяк, корупціонерів, обіцяльників і демагогів…
За Україну, в якій нарешті отримають по заслугах як ті, хто розстрілював Майдан, так і ті, хто, у серпні 2014-го покинув напризволяще, без допомоги і практично – без зброї сотні наших воїнів в Іловайському котлі…
До слова, саме в ці дні виповнюється два роки з часу цієї трагедії.
А що змінилося з тих пір?
Кажуть, армія стала професійною, численнішою, краще забезпеченою. Але й загиблих та покалічених стало на тисячі й тисячі більше…
У Києві сьогодні знову буде парад. До Дня незалежності України. Так от, цей парад мені видається недоречним – у час, коли триває війна і гинуть на ній та стають каліками прості українці та їхні сини… А не чиновники усіх рівнів і їхні сини…
Про «тиждень», упродовж якого нам ще два роки тому було обіцяно закінчити війну, давно ніхто не згадує… Видно, цей триклятий тиждень досі не закінчився? Цікаво, скільки років він іще триватиме?
Тим не менше, парад буде?
І що нам наобіцяють цього разу?
А якщо в цей день якась українська мати – можливо, що й не одна? – хоронитиме свого сина? Котрий не повернувся з війни, яка мала давно закінчитися…
Скільки ж то їх полягло вже за цих два з половиною роки – справжніх героїв у справжній боротьбі за рідну землю… А не за владу, не за мільярди з мільйонами, не за посади, не за наближеність до найбільшої і найглибшої миски, яка нині розрослася до майже безрозмірного корита… І як тут не згадати всього лише два (зате – яких!) рядочки з «Берестечка» Ліни Костенко:
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.
