Був початок серпня. На небі – ані хмаринки, у повітрі – ані вітринки: спекотний ранок обіцяв ще спекотніший день. Власне, то лише для міста десята година – іще ранок. Сонце ж пекло вже майже нестерпно. Тим не менше, букет соняшників, що їх хтось встиг покласти біля фотографій Героям Небесної Сотні – отих, що на краєчку Театрального майдану в Тернополі, був зовсім свіжий і навіть з росою. Наче палючі сонячні промені зумисне його оминали…
Що особливо приємно, свіжі квіти, а це і невеличкі та більші букети, або й одна-дві стеблини, з’являються тут чи не кожного дня. Ромашки, волошки, чорнобривці… На Великдень хтось приніс оберемок білого бузку, на Трійцю – замаїв портрети героїв зеленими гілками клена…
Тут літають голуби, граються діти, ходять дорослі… За якусь сотню метрів – гамірлива Руська, а біля Небесної Сотні – спокійно і тихо.
Нарешті цим хлопцям спокійно і тихо – після іншого, неочікувано кривавого і нещадного до людських життів Майдану… Саме він у лютому 2014-го забрав життя наймужніших, найвідданіших у любові до України, найкращих її синів… Хоча жоден з них не йшов на Майдан умирати, ні – тільки відстояти свою та України гідність, позбутися ненаситної злодійської влади… Одне слово, перемогти. І – жити! Вже в іншій, справедливій, Україні.
Й вони справді перемогли. Віддавши за цю перемогу найвищу ціну – свої життя.
…Із цими думками я поверталася з центру міста додому. Ввімкнула телевізор і ще навіть не впізнавши – чий це голос? – почула слова про Майдан. Не здивувалася, хоча останніми місяцями його згадують не часто, та й то переважно через украй повільне розслідування злочинів, скоєних тієї дуже обнадійливої і водночас дуже кривавої зими…
– Нам ділити нічого, – тим часом лунало з телеекрану. – У нас одні ідеали. І Майдан, і Антимайдан – якщо ви ходили на обидва та розмовляли з людьми, стояли за одні й ті ж цінності. Просто вони не могли зрозуміти, що цінності в них однакові.
Савченко… Прокурений голос, вишиванка, купа аркушів на столі (наче в недоброї пам’яті Януковича – під час його «спілкувань» з народом)… Надія гортала їх один за одним, швидко і нервово читала, зрідка підводячи очі на журналістів. Прозвучало одне лайливе слово, друге… З уст промовця, звісно.
Не знаю, що вона встигла сказати до згадки про Майдан, однак…
Героїне наша дорога, за яку майже два роки, наче за рідну, щиро переживала і чийого звільнення з московського полону добивалася не тільки Україна, а й ледве не весь світ… Що за кашу зварила ти за цей час у своїй голівоньці? Як звати того зомбувальника (чи – зомбувальників), які втиснули у твої мізки думки про «однаковість» цінностей Майдану і Антимайдану?
Чому ж тоді бандити Януковича на початку Майдану Гідності жорстоко побили на ньому абсолютно мирно налаштованих студентів, а наприкінці узагалі почали мордування і розстріл ні в чому не винних українців-патріотів, що добровільно з’їхалися з усієї держави – захищати і її гідність та майбутнє, і власні? Чи, може, серед полеглих на Майдані – Героїв Небесної Сотні – знайшовся хоч один антимайданівець?
Зрештою Україну Янукович та його банда з накраденим та награбованим потай покинули аж ніяк не тому, що злякалися злобних «тітушок», несамовитих «беркутівців», майбутніх руйнівників Донбасу, убивць сотень і сотень мирних українців та українських воїнів. Ні, президент-бандюган разом зі своїм злодійкуватим промосковським оточенням втекли від гніву свого, довго принижуваного і грабованого ними народу…
Так що Бог тобі суддя, Надіє – за те, що нині однією міркою міряєш усіх…
Щиро переживаючи за тебе, полонянку, ми з великою радістю зустріли твоє звільнення… Не приховували сліз. З розумінням сприйняли твої слова, коли попередила, що іноді можеш сказати «не те». Оскільки заледве не два роки просиділа в камері-одиночці, тож відвикла від спілкування з людьми…
І коли в аеропорту, одразу після повернення в Україну, відмахнулася від квітів Тимошенко – не образилася ні вона сама (хай і далеко не ідеальна людина й політик, але, тим не менше, хресна мама твоєї політичної кар’єри), ні ми, твої щирі прихильники. Оскільки ти пояснила:
– Не люблю квітів…
І все ж… Тоді в мене уперше, хай і ледве-ледве, защеміло серце: як це жінка, та ще й після безкінечних днів і ночей у камері, без сонця, трави і дерев може не зреагувати на квіти? Вони в чому винні: у тому, що дуже гарні? Чи тому, що з рук Тимошенко? Яка – єдина з-поміж усіх партійних лідерів! – зробила для Надії практично неможливе, взявши її першим номером у виборчий список «Батьківщини». Першим! – замість себе, лідера партії. Хоча рейтинг Юлі після виходу на волю саме під час Майдану Гідності тоді був достатньо високим.
Далі було… Ой, різне було… Але ми пам’ятали: ти тільки-но вирвалася з путінських застінків. Після стількох голодувань, у тім числі – й сухих. Після безкінечних допитів і багатомісячних судових засідань… Тож тобі просто треба прийти до тями й звикати до зовсім іншого, не заґратованого, життя…
Однак коли ти, вже вільна, оточена загальною увагою і шаною, почала «присмачувати» свою мову лайливими словами – і це почули мільйони співвітчизників…
– Як вона може ? – не втрималася я. – Вона ж цими устами цілує маму! Та й молитву ними промовляє!
– Тихо, тихо…- спробувала заспокоїти мене дуже врівноважена й інтелігентна колега. – Давай зачекаємо. Це в неї минеться. Можливо…
На жаль, не минає. Принаймні, не видно, щоб минало. Все якраз навпаки. Савченко, видно, не знає і знати не бажає, що мовчання – золото. Тому…
Слова сиплються з неї, як крупа з дірявого мішка. То вона готова стати президентом («Не хочу, але мушу!»), то міністром оборони, то піти на особисті перемовини з ватажками донецьких і луганських терористів, то просити вибачення в убивць українців і загарбників України…
Минулого тижня Надію понесло іще далі. Повіривши Путіну, що до її звільнення найбільше доклався Віктор Медведчук, вона взялася переконувати учасників нею ж організованої акції під адміністрацією Президента України, що вагому роль у звільненні наших полонених і в’язнів відіграє саме українофоб Медведчук. А отже, про це мають знати всі-всі-всі…
Ще б пак! Хіба хтось в Україні не знає, що власнику десятка розкішних маєтків – від закарпатського Жденієва і до кримського Симеїза – та 25-ти суперквартир у Києві – неймовірно кортить повернутися на вершину вітчизняної політики? А поки Медведчуковою вітчизною є зраджена ним, і не один раз, Україна, то під час наскільки затяжних – настільки й нікчемно результативних мінських переговорів він з усіх сил удає її адвоката. А заодно – й рятівника Савченко та інших українських заручників. Хоча все якраз навпаки – ось такі медведчуки роблять усе з точністю до навпаки…
Хоча адвокатом свого часу Медведчук таки попрацював. У вже далекій молодості. Начебто захищаючи поета-великомученика Василя Стуса. Останній недарма назвав тоді Медведчука «адвокатом-прокурором» – і на знак протесту навіть покинув судову залу… Невдовзі непокірного й талановитого поета-патріота Стуса засудили і відправили в далеку Мордовію. Там і помер 4 вересня 1985 року. Інша версія: був убитий своїми мучителями.
Нинішня ситуація наскільки неймовірна – настільки й страшна: Медведчук, прилаштувавшись у Мінську, став «адвокатом» усієї України. Як пробрався в середовище переговорників? Кажуть, про це його кум Путін попросив у Ангели Меркель. А вже вона, у свою чергу, замовила за Медведчука слово перед Порошенком…
Та власної «активної участі» у Мінському процесі Медведчукові, схоже замало. Тож через Надію Савченко він проштовхує у маси ідею долучити до перемовин про звільнення полонених та ув’язнених свою дружину Оксану Марченко. Теперішню світську левицю і колишню бідну журналістку. Котра за неправедно нажите її другим чоловіком багатство готова очі видряпати кожному, хто на це багатство зазіхне. І котра свого часу – на будівництві чергового палацу на Прикарпатті – знущалася з робітників, не знаючи міри. Тож ті змушені були по кілька разів перестилати підлогу, змінювати плитку та люстри… Аби догодити новітній пані поміщиці…
А щоб пропозиція Савченко про долучення Медведчукової дружини до «визвольного» процесу виглядала правдоподібніше, до неї – з чиєї, цікаво, подачі? – дочепили Марину Порошенко. Цікаво, у неї згоди на це спитали?
Ні, зважаючи на мовчання у відповідь. Зрештою, перша леді й сама достатньо ініціативна. Так що підказки де, чим і з ким займатися добрими справами їй не потрібні…
Втім, пора нам із вами повернутися до невгамовної та гіперактивної Надії Савченко.
Так от, на відміну від багатьох її колег-депутатів та експертів, я не жалкуватиму за тим, що вона опинилася на волі, що стала кумиром мільйонів і власними руками (точніше – власним язиком) швидко опустила свій рейтинг ледве не до нуля… З останнім узагалі жодних проблем – через таке круте падіння пройшли чимало партій та політиків. Починаючи від Ющенка з «Нашою Україною» і закінчуючи Яценюковим «Народним фронтом»…
А от те, що Савченко закортіло йти на поклін до терористів, що порівняла Майдан з Антимайданом…
Можливо, це такий у неї різновид «стокгольмського синдрому»? Себто, психологічна аномалія, під час якої жертва, яка спочатку відчуває ненависть до свого мучителя чи мучителів, через якийсь час змінює її на симпатію. Але ж цей синдром лікується!
Правда, навіть позбувшись його, ані президентом, ні міністром оборони, ні народним депутатом Надія не стане. Для цього вона вже зробила все, що могла. І навіть більше. Воістину, людині не потрібні вороги – вона сама собі найкращий ворог…
От мине ще місяць, два, півроку… Савченко перестане бути цікавою всім. Ну, хіба крім самої себе.
Можливо, тверезо переоцінить ситуацію. Заспокоїться. Почне читати книжки, адже досі, за її ж зізнанням, не любила цього робити. Перестане лаятися. І навіть зрозуміє, що Україна і українці зробили для неї набагато більше, ніж вона – для них.
А, отже, зрозуміє, яке то величезне щастя – просто жити на світі, дивлячись на нього не через тюремні грати й тримаючи в пам’яті сумовито-пророчі Вакарчукові рядки:
Хтось в Небо летить,
А хтось залишається…
Тож якщо ми з вами залишилися – будьмо гідними тих, що відлетіли у Небо заради нас. І тих, що відлітають досі, ось уже третій рік, віддаючи життя за Україну…
