Сонце, наче помаранчевий м’ячик, застигло посеред неба, і час теж наче застиг. Ілонка сиділа з розгорнутою книжкою в кухні, біля вікна, але читати їй зовсім не хотілося. І на сонце не могла дивитися, бо вона разило в очі, і гуляти по подвір’ї теж не було бажання. Вперше, за своїх вісім років, дівчинка відчула маленьким серденьком, що таке смуток. Він прилітав до неї, ніби підступний хижий птах і впинався великими гострими пазурами, немов хотів вирвати усе нутро з її кволих груденят.
– Так треба, донечко! Ти мусиш так робити, слухатися нас, ти ж розумниця! – сказала мама.
– І вже зовсім доросла, – додав тато і сумно усміхнувся, зайшовшись довгим, глибоким кашлем.
– Мамочко, я так хочу пригорнутися до тебе, я так скучила за тобою! – повторювала Ілонка щодня, ось уже протягом довгих семи днів, коли страшний вірус скосив усю їхню родину. Дідусь з бабусею в лікарні, але їх провідувати не можна, і у кімнаті, де татко з мамою, теж не можна довго знаходитися, лише кілька хвилин і то на відстані. Тяжко…
Ілонка відклала книжку, вдягла маску і тихенько відхилила двері до батьків. Мама саме робила татові укол. Потім він їй зробить – так і лікуються вдома. Навіть крапельниці навчилися ставити один одному, щоб до лікарні не лягати, бо ж з ким її залишать.
– Мамочко, я здалеку подивлюся, лише постою трішки, – попросила.
– Сонечко моє, ми ще не провітрювали кімнати, не можна, – сказала мама.
– А коли буде можна? – допитувалася дівчинка.
– Скоро, моя пташечко, скоро, – якимось грудним голосом сказала жінка, давлячись сльозами .
Ілонка вийшла на подвір’я. Глянула на квітучий квітник. Два метелики весело кружляли над флоксами. Їй чомусь зробилося так одиноко, що дві великі кришталеві сльозинки викотилися на щоки і примостилися на милому личку. Ілонка знову глянула на сонце, згадала тепле море, на яке колись їздила з батьками, і їй хотілося плакати. Та вона стрималася.
– Ілонко, ти тепер за старшу, ти повинна бути сильною, – пригадала дідусеві слова і поспішила до хати. Вона розчесала своє волосся і зв’язала у хвіст. Колись мама її заплітала, а тепер не можна. Ввімкнула чайник, щоб приготувати трав’яний чай і стала телефонувати до дідуся.
– Дідусю, у нас все добре, я справляюся з усім і не плачу. Мама з татком вже скоро одужають. А як ви з бабусею?
Вона щебетала, наче пташечка, розвеселяючи дідуся, якому важко було говорити. Коли аромат від чаю заполонив будинок, Ілонка налила його у чашки і вигукнула:
– Чудодійний напій готовий, він вас вилікує! Запрошую до столу.
А сама, наче мишка, знову вислизнула з хати в сад, де вже дозріли яблука…
А сьогодні в родині подвійне свято – бабусю виписали з лікарні і татко з мамою теж здорові.
– Тести показали негативний результат, – почула Ілонка, як говорили батьки.
Тепер вона пригорталася до мами, наче маленьке кошенятко, а татко брав її на руки і підкидав аж до самої стелі. Але Ілонці було неспокійно. Вона думала про дідуся. Він для неї був завжди найкращим другом і порадником. Вона йому довіряла усі свої таємниці. Він навчив її фотографувати, розповідав цікаві історії та смішні пригоди свого життя.
– Його конкретно підкосило, мусить дихати киснем,- сказав тато. Тривога не покидала дівчинку, їй навіть сни погані стали снитися. Наче якийсь страшний звір женеться за її добрим дідусем і хоче з’їсти його.
Ілонка глянула на небо. Білі пухнасті хмарки пропливали над головою. Вони з дідусем любили розглядати хмаринки і вгадувати в них кумедних звірят.
– Боженьку, врятуй мого дідуся, дай йому здоров’ячка, бо без нього так погано, – промовляла Ілонка і вірила, що Бог їй допоможе. Вона нараз якось звеселіла, скріплена надією на швидке одужання дідуся, і глянула на вікно, та аж завмерла від здивування.
– Це знак! – вигукнула. Який гарний знак, – помчала до кімнати батьків. – Дідусь скоро виздоровіє! – аж заспівала.
– Ти звідки знаєш? – запитали ті в один голос.
– У нас кактус зацвів, погляньте!
Усі стояли навколо квітучого вазона мовчки. Кожен думав про щось своє, але усі вже твердо знали, що хворий скоро одужає і все у них буде добре…
Раїса ОБШАРСЬКА.
