Мені, правду кажучи, українофобка Марія Столярова не особливо цікава. Хоча оперативність, з якою наші спецслужби випровадили її з України, таки заслуговує похвали. Однак…
На одній Столяровій подібні операції не повинні закінчитися. Адже московського та прокремлівського нафталіну в Україні із закінченням епохи Януковича не надто поменшало.
Ну, зник з політичної сцени Віктор Федорович зі своєю бандитською «бригадою»… Ну, зникли з «інтерівського» ефіру Кобзон, Порєченков, Лєпс, Задорнов і ще десяток-другий путінських блюдолизів («блюдо» – то, образно кажучи, адже лизати цьому фюреру ХХІ століття вони та іже з ними готові будь-що, будь-коли, будь-де).
А скільки їх в Україні іще залишилося, отих затятих чужоземних ненависників – на кшталт Столярової та інших, як уже згадуваних мною сьогодні, так і не згадуваних? Ой, немало – ціла орда…
Більше того, скільки залишилося тих, що народжені в Україні, що виросли на її хлібі та молоці, на її колискових, що вчилися в її школах та вишах, але так і не зуміли полюбити її? А, отже, не зуміли стати українцями?
Не зуміли тому, що не захотіли. І нині, у ці надскладні для України часи, не хочуть.
Власне, дещо в Україні ці начебто українці (принаймні – за походженням) усе ж люблять. Конкретно: своє багатство, нажите іноді чесними, але переважно – далеко нечесними методами.
Далеко за прикладами ходити не буду. Хоча сьогоднішній мій герой ось уже третій рік не те, щоб дуже далеко від України, але все одно на чужині.
Правда, не в Росії, яку він любить, без сумніву, сильніше, ніж Україну. Настільки сильніше, що розмовляє винятково по-російськи. Давно. Ще з епохи створення сумнозвісного «РосУкрЕнерго». Сподіваюся, дорогі мої читачі, ви ще не забули цього газотранспортного монстра? Який на початку 2000-их допоміг тодішньому скромному українському мільйонеру Дмитру Фірташу швидко перетворитися в мільярдера, тихцем пролізти у велику політику. І стати одним з найвпливовіших та найбільш проросійських олігархів в Україні…
Бізнесові щупальця Фірташа на сьогодні охопили ледве не всі наші регіони. Тернопільщина – не виняток. Тим паче, що Дмитро Фірташ – наш земляк, виходець із заліщицького села Синьків. І перша його дружина звідти. Більше того, до школи разом ходили, доньку народили… І тільки по-українськи розмовляли.
Але хто нині про це згадує? Адже тепер у Дмитра Васильовича вже третя дружина. Росіянка Лада. Живуть в Австрії. Носа звідти висунути не можуть. Адже що Штати, що Україна тільки цього й чекають. З тієї причини, що за Фірташем за якісь, начебто, багатомільйонні хабарі, начебто, китайцям давно тюрма плаче.
Останнього я, звісно, достеменно не знаю. Зате інше знаю: в Австрії уродженець Західної України і затятий нехтувальник української мови Дмитро Фірташ точно по-російськи не розмовляє…
На відміну від його «Інтера». На якому не одна лише Столярова була проблемою з проблем. Оскільки не є громадянкою України, лається в прямому ефірі й братається з бойовиками. А всі оті «Голубые огоньки» з безкінечними повторами? А не менш безкінечне «Следствие вели…» – з розповідями про убивць, маніяків та злодіїв у законі ще радянської епохи? А «Подробности» та «Подробности недели» – чому вони теж російськомовні?
Хто це пояснить?
Начебто українець Фірташ, у цілковитій власності якого цей, відверто проросійський, телеканал?
– Ми не маємо жодного стосунку до випуску «Подробностей» і «Подробностей недели», – спробував днями виправдатися гендиректор «Інтера» Єгор Бенкендорф. – Всі ці випуски – продукт Національних Інформаційних Систем (НІС). Саме там і працювала Столярова.
Он як? Ану поглянемо, що то за НІС залишив фірташівський «Інтер» з носом? Кому цей НІС належить?
Нізащо не здогадаєтесь!
Чи вже здогадалися?
Так, НІС – теж стовідсоткова власність Дмитра Фірташа. Як іще чимало підприємств у газовій, енергетичній, титановидобувній та інших сферах… До речі, навіть із Австрії Фірташ продовжує керувати Федерацією роботодавців України.
Тепер ви уявляєте, кого він забезпечує роботою? Очевидно, таких, як Столярова… То чи треба після цього дивуватися, що мільйони українців шукають роботу за межами України?
Матеріальне багатство, як відомо, річ наживна. Але не в ньому одному щастя людини. Нормальної людини. Із серцем, щедрим на любов до рідної землі. З душею, відкритою людям. З вірою в Бога і Україну. І з мовою – прекрасною, вічною і невмирущою, як Україна. Хоч як розпинали їх, забороняли, калічили і зайшлі гнобителі, і відрікалися власні невдячні діти… Як там у вірші Віктора Баранова «До українців»?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом,
і не згіркне від цього хлібина.
Тільки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…
Тетяна САВКІВ.
