Тому тебе і нарекли жовтнем, бо ти жовтий, бо ти все навкруги зажовтавив, все що бачив, що траплялось на твоєму шляху, ти замальовував всіма відтінками жовтизни.
Осінь вступила в стадію прекрасного. У свою кульмінацію – в свій тріумф!
Жовтій, кружляй, обіймай, приголуб…
Люблю все в тобі, аж до найменшої прожилки на найменшому опалому листочку.
Чуєш, як грає сорокова мелодія Моцарта? Це твоя музика. Музика жовтня.
І так самозречено цвіте конюшина рожевим і білим, наче на весну. Їй-богу, є щось весняного в осені.
А ще трошки і прозвучить реквієм. Пейзажі стануть сірі, голі і безлюдні.
Це і буде остання стадія осені – вмирання.
Цей сум стане таким предвічним, пречистим і бездонним, що мене аж розриватиме зсередини.
Тоді я піду в аптеку купляти пілюлі на основі трав: лаванди, кропиви, меліси, м’яти… Щоби змогти відпровадити осінь. Чорну, вбогу, німотну, заревану, немічну.
Провізорка запитає для чого саме я купляю ліки: депресія чи безсоння, тривожні стани?
Ні, – відповім я, – це щоби пережити осінь. Останню її мелодію, її реквієм.
Вона подивиться на мене, як на причинну, чи юродиву, тоді ми разом розсміємось і та аптекарка скаже, що їй допомогає міцна кава.
А поки що ти ще в своїй красі, повноті, дивишся в небо очима маргариток і хризантем, святкуватимеш Івана й Покрови, тішитимеш людей барвами і шурхотом віджилих пелюсток.
І…гратимеш сорокову мелодію геніального Мацарта.
Неля ДРИБОТІЙ.
