Десь там, за стіною дощів, за пеленою туманів пливе острів, де гріє в хаті грубка, мама шиє сорочки, плаття і блузки, тато оре поле, ми з дітворою граємо ,,класики”, потім йдемо на вечірню прогулянку – ,,на шпацир”, недалечко – до Федорки і назад. Там, на тому острівці стільки всього – червоні повнощокі полуниці, м’які кульки малин, жовта і червона алича, а калина за хатою біля криниці, яка ж гарна та калина! Там корови, коні і кози,там гуси сичать, аж боїмося переходити через кладку, там індики белькочуть, там телята мукають і тягнуться нас облизати…
Там рай, направду, маленький дитячий рай. Там нема болю, хіба лиш від побитих колін, від першого ровера. Там ліс, сунички, ліщина, з горбка видно вже Плугів і Риків, там гарно, там затишно, там нема чого і кого боятись. Там баба Яга і бабай ловлять лиш нечемних, там Миколай роздає всім щедрі дари, там церква стара-стара, дерев’яна, її будували ще наші прадіди, її ікони намолені століттями…
Там сніги сягають аж до комина, а зими люті і морозні, бульдозер розгортає дороги, роблячи височезні тунелі по селі. Тато запрягає сани і везе нас до школи. Пахне димом, пахне свіжоспеченим хлібом, пахне смаженими пиріжками з картоплею і капусняком. Приходять на посиденьки сусідки баба Зоська і баба Зонька, весело їх слухати, вони цікаві, хоч поморщені і беззубі, мають палиці, щоби легше було йти, в картатих хустинах, підперезані фартухами, сиві і товсті, усміхнені, мудрі. Песик Бім засинає під порогом, котик Чапік причаївся на бамбетлі, мама гріє вечерю.
Там, недалеко, майже поруч, за пеленою туманів, за стіною дощів, живе острів дитинства, де світ побачилось вперше, де вперше любилось сусідського хлопчика, що приїжджав до баби на канікули. Де бігали по жуйки і наклейки до Мартючки, де ліпили торти на піску…
І це місце ніколи не щезне з пам’яті, воно стало одвічним затишком, місцем сили й опори. І вже нема болю від втрат, бо на тому місці проросла вдячність батькам за життя, за дитинство, за опіку, за підтримку, а головне – за любов.
Неля ДРИБОТІЙ
