Їхнє літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише її душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась його.
Як і тоді, стоять удвох із липнем. Мовчать. Згадують…
Якось випадково зустріла його. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим.
– Ти мені простила, що тоді… не приїхав? – запитав винувато. – Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…
Вона завжди хотіла розповісти йому, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував її сльози. Як сумувала їхня доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Він нарікав на життя, на весь світ. У його рухах було стільки невпевненості, а в голосі – роздратування.
– Ти щасливий? – запитала вона.
– Щастя? Казки то все! – відповів.
Романтику, ти ж писав дуже гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Вона поспішила сказати йому:
– Бувай!
Пам’ятатиме його закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був той колишній хлопчисько?..
Ольга ЧОРНА.
