Підлісний поспішав на роботу. Керівництво не любить запізнень підлеглих, а ще більше виправдань. А які тут виправдання? Із самого ранку п’ятирічний син закомизився, що не хоче йти в садочок. Юрко мусив придумати цілу неймовірну історію про те, що саме сьогодні його чекають в дитсадку казкові герої, щоб вирушити в надзвичайну подорож. Дружина на ходу накинула пальтечко, вибігла, помахавши рукою. Їй завжди ніколи займатися дитиною. У неї надзвичайно важлива робота. А у нього, так – забавки.
Щоразу сердився на Людмилу, бо втомився виконувати роль і тата, і мами для їхнього сина. Вранці сніданок приготувати, поки дружина чепуриться і наводить марафет, малого нагодувати, собі щось кинути в торбу на обід, завести дитину в садочок, забрати дитину з садочка, приготувати вечерю, синові почитати перед сном. А вона приходить постійно усім незадоволена. Бо ж, бачте, чому посуд не помив, білизни в корзині брудної купа і так далі, і тому подібне. Юрко й не пам’ятає, коли востаннє вона запитувала, як справи на роботі, чи цікавилася, як він себе почуває. Якось усе зникло між ними. Чи, може, й не було ніколи?
Чоловік часто ловив себе на думці, що чотири останні роки вони не просто віддалилися, а стали чужими-чужими. І здається, ніщо, крім малого Михася, й не тримає їх разом. На будь-які намагання Юри відверто поговорити, Люда влаштовувала істерику, про те, що вона сім’ю утримує, працює з ранку до ночі, бо з його зарплатою чиновницькою уже б давно з голоду вмерли, а він ще їй в душу лізе.
Часто дивився на дружину і усвідомлював, що ніяких почуттів, окрім вдячності за Михася, не викликає у нього ця жінка. Чи любив колись? Колись… Він уже й не пам’ятає, коли востаннє цілував її, обіймав. Останній рік вони навіть спали нарізно. Якось, після чергової сварки, Юрко примостився на розкладному кріслі, тай на тому воно так і залишилося. Усі його намагання зблизитися Люда вирубувала під корінь своїми «куди сунешся, хропеш, сопеш, знову я не висплюся, тісно з тобою, заважаєш». Він дійсно вважав, що став чимось зайвим для власної дружини. Таким обтяжливим, як «чемодан без ручки», який і нести важко, і викинути шкода.
Люда все частіше затримувалася на роботі. Постійні відрядження, понаднормова робота навіть у вихідні. Згодом вона перестала їздити зі своїми хлопчиками до Юркових батьків у село. Їй також треба відпочивати, тому, замість роботи на городі, краще з друзями на шашличок гайнути. Батьки нічого не запитували. Навіщо копирсатися у тому, що й так болить? Мама лише зітхала стиха, цілувала онучка та все примовляла, що не такої долі просила своєму синові.
Сьогодні Підлісний запізнювався хвилин на двадцять і на ходу придумував, що б на цей раз сказати начальству. Лютнева відлига перетворила місто у суцільний потоп. Юрко перестрибував із сухого острівця на острівець, маневруючи між берегами бруду та нерозталого снігу. На перехресті, майже біля самої роботи, на повній швидкості пролетів повз нього забризканий «Опель», і за хвилину Юрко став схожим на нього. «От халепа!» – вилаявся про себе і, діставши серветки, заходився витирати бруд.
Повз нього пробігли дві співробітниці.
– Анатолійовичу, допомога потрібна? – весело розщебеталися, як горобці під весняним сонечком.
– Дякую, ні, – кивнув у відповідь. – А чого це ви такі радісні? І уже з самого ранку із цукерками?
– Ну, так свято ж! День закоханих! Біжимо хлопців з відділку вітати! І вас, до речі, зі святом!
– Напридумують же, ніби для того, щоб виявити свою любов, потрібні якісь особливі нагоди! – хмикнув. По правді у нього й з голови вилетіло, що нині той День святого Валентина, який є покровителем закоханих. Думка мимоволі промайнула. – Треба буде Люді купити сьогодні щось цікаве, якийсь подаруночок. Сюрприз зробити…
На дверях кабінету і його чекала маленька «валентинка» з червоним серцем.
– То тобі Іванович з кадрів висловив свою любов, – підсміювалися хлопці. – Він уже двічі заходив, тебе шукав. Злий, як чортяка! Ми сказали, що ти побіг дружині подарунок вибирати.
– Дякую, але не думаю, що мене це врятує.
– Не хвилюйся, цього разу вважай тобі пощастило. Керівництво десь викликали на нараду до міського голови. Тому відхекуйся і заходь на каву!
Співробітники завжди прикривали Підлісного, співчутливо зітхали, коли той брав сина з собою на роботу, і з розумінням виручали, коли треба було відлучитися на годину-другу в справах сімейних. Юрко вирішив скористатися відсутністю керівництва, щоб купити квіти й цукерки для Люди.
В коридорі зіткнувся з жінкою, яка вчитувалася в таблички на дверях.
– Не підкажете, де я можу Підлісного Юрія Анатолійовича побачити?
– Підкажу, проходьте. – Юрко запросив жінку присісти, вказуючи рукою на стілець. – Прошу, слухаю вас. Підлісний – це я.
– Дуже добре, – жінка теребила край довгого шарфа, ніби підшукуючи потрібні слова. Вигляд у неї був стомлений, темні кола під очима свідчили чи то про безсонну ніч, чи про те, що вона плакала. – Знаєте.., мені непросто було прийти до вас, але я не бачу іншого виходу. Розумієте, у мене троє дітей і залишитися ось так… А ви… Може ви зможете вплинути. Бо я…
– Заспокойтеся, може води? Чим я можу допомогти?
– Людмила Підлісна ваша дружина?
– Так, а до чого тут Людмила?
– Розумієте, вона спить з моїм чоловіком… – жінка підняла очі на Юрка.
Якусь мить він сидів збентежений мовчки. Розгублено підвівся і відкрив кватирку.
– Ви розумієте, що кажете? – не знає, чому сказав саме це.
– Розумію… Я їх застала в нашому домі, у нашому ліжку… – жінка голосно захлипала і сховала обличчя в долонях. – Ви поговоріть зі своєю дружиною. Я ж розумію, що він їй не потрібний. Вона натішиться ним і покине. Він же не один у неї такий. А я залишуся з трьома дітьми сама…
Що мав сказати, чим втішити зраджену чужу дружину?
– Заспокойтеся, ідіть додому. Вас напевно діти чекають… Все буде добре, я вам обіцяю.
А собі? Що він міг пообіцяти собі? Якось досидів до кінця робочого дня і поплентався додому. «Ось тобі й сюрприз до Дня закоханих!» – з гіркотою згадував кожне слово, почуте сьогодні. Дружина, як завжди, повернулася пізно. Від неї пахло алкоголем і чоловічими парфумами. В руках – троянди.
– О, а ми чого не спимо ще? – розпливлося в щасливій посмішці п’яне обличчя. – Чекаємо, щоб кохану привітати?
Юрко, сам від себе не очікуючи, дав їй смачного ляпаса.
– Бачу, кохану уже привітали… – обернувся і пішов до кімнати.
Про що він міг з нею розмовляти, що з’ясовувати? Вже багато років все було очевидним, просто він робив вигляд, що не помічає, або прикидався сліпим.
За тиждень Юрко зібрав свої та Михасеві речі й переїхав до батьків. У цьому домі залишатися більше не хотів. А дружина і не намагалася повернути ні його, ні дитину. Через якийсь час Юрко подав на розлучення. Людмила безболісно погодилася залишити сина з чоловіком, а навзамін попросила віддати їй квартиру. Кожен отримав те, що було для нього найдорожчим.
Юрко намагався забути все, як дурний сон, і розпочати нове життя. І тільки неприємним спогадом щороку озивалося серце в середині лютого, коли тисячі закоханих нагадують одне одному про свої почуття.
