– Ти бачила, бачила, який хлопчина відважний? – підхопив дядько Іван емоції телеведучої. – Врятував дівчинку, яка під лід провалилася. Сміливець. Його представлять до номінації «Людина року». Пам‘ятаю, мене не номінували. Правда, на лінійці директор школи оголосив подяку і батьки однокласниці Люсі Арапової приходили до нас. Мама її аж плакала від напливу почуття вдячності за врятовану дочку…
Дядько Іван прожив довге і розмаїте життя, яке носило його з родиною в далекі далі. Кажуть, що відвага – це прикмета щасливої душі. Не володіючи відвагою, роздумував Лев Силенко, не вирушай у дорогу відважних: живи і працюй там, де відвага не потрібна. А дядько Іван вирушив у свою дорогу відважних ще замолоду, з юних літ…
– Жили тоді в Хабаровському краї. Якщо матроською говіркою : норд-ост-ост – десь так до Хабаровська. Клімат там схожий до нашого, але морози сильніші. Заметілі бувало і по два тижні бушували. А річка промерзала аж до дна. Це була притока, яка впадала в Амур. Часом мені сниться та велика рівнинна тайга, яка добиралася аж до сопок. Дитячі спогади особливо колоритні, підсвідомість пригадує такі деталі, наче екранізує повість мого життя, відбілюючи сніги маленьких мрій.
У гарну погоду з нашого селища на схід виднілися сопки, за якими простягався океан. Вони стояли, наче вартові, на захисті від вітрів.
Я тоді був у тому ж віці, що й хлопчина з теленовин. Десь дванадцятий рік йшов. Але ми, діти війни, дорослішали раніше, мусили, щоб вижити, і в тайгу ходити за припасами, і на залізничному вокзалі картоплю красти. Коли з вагонів розвантажували мішки – кілька картоплин завжди падали на рейки. А в нас, кмітливих хлопчаків, завжди були напоготові спеціальні гачки, якими діставали той скарб – картоплини – і відразу несли додому, аби мали що їсти. Ще б кілька років такої школи життя – і опинився би в дитячій колонії, як майже всі місцеві пацани. Спасало те, що добре вчився і головне – хотів набиратися знань. Був завжди налаштований до навчання творчого, шукав і дошукувався, намагався зрозуміти, а не зазубрювати, як Люся Арапова.
У мене з нею було ніби змагання: обоє вчилися добре, обоє захоплювалися здобуванням знань, але робили це по-різному. Правда, я їй симпатизував. Але то був такий вік, коли хлопці ще встидливі. І такий час, що у свої дванадцять років на Далекому Сході ти знаєш сім вагонів ненормативної лексики та не володієш і кількома словами вияву кохання. Отак дивився я на Люсю здалеку і зітхав.
У школі вирішили найуспішнішого учня нагородити путівкою до Артеку. І за всіма показниками ця путівка аж бігла до мене, та на фінішній прямій їй підставила ногу мама-вчителька Люсі. Тож вирушила до Артеку Арапова, а мені дали у подарунок фотоапарат…
На весняних канікулах ми класом поїхали на екскурсію в парк культури і відпочинку – на Амур. Там є відома скеля, як скажімо, Ластівчине гніздо в Ялті. Дітей попереджали, що на кригу ставати не можна, бо весна, вже пішли тріщини. Та Люся вирішила, що вона легенька і півметрова крига її витримає. Тільки ступила – і відразу наче лід розступився, луснув і дитина зникла у воді.
Я навіть хвильки не роздумував, шубовснув за нею. Добре, що Люся опинилася до мене спиною. Обхопивши її однією рукою, я намагався дотягнутися до краю криги, таки дістався, і вже інші учні почали витягати нас за руки. Було дивним те, що ні я, ні Люся не заслабли після льодяної купелі. І хоч дивитися після того випадку красуня Арапова почала на мене більш приязно, кохання в нас не встигло розгорітися. Ми з мамою поїхали додому, в Україну.
Я так і не навчився фотографувати, хоч фотоапарат, здобутий за знання, був непоганий. Якась відраза закарбувалася на ньому. Згодом мама віддала його похресниці, яка до речі, звалася Люсею…
