В одному містечку траплялися дуже дивні речі. Діти забували виконувати уроки, дорослі, йдучи спати, не пам’ятали, що треба роззутися, на вулиці ніхто ні з ким не вітався. Двері церкви були наглухо забиті. Мовчали дзвони, ніхто не вмів молитися. Люди були похмурі, не усміхалися.
Якось у понеділок зранку учитель запитав учнів:
- Чому ви вчора не прийшли до школи?
- Але ж вчора була неділя, – відповіли учні. – А в неділю нема уроків.
- Чому? – здивувався вчитель.
Учні не змогли відповісти на це питання.
Надходило Різдво. - Чому люди співають такі чудові пісні? Чи тому, що на ялинці горять свічки? – нерозуміюче поремовлялися перехожі. І на це запитання ніхто не знав відповіді.
Двоє друзів посварилися, вони так сильно лаялися, що аж охрипли. - Тепер у мене вже немає жодного приятеля, – гірко мовив один з них. Він не знав, як йому жити далі.
Містечко ставало щораз сірішим і сумнішим, а люди – егоїстичнішими і сварливішими. - Здається, ми про щось забули! – твердили всі в один голос. – Але що?
Якось поміж дахами будинків закружляв сильний вітер – такий сильний, що аж розгойдав церковні дзвони. А найменший дзвін навіть легенько вдарив, і почувся його мелодійний благовіст. Люди раптом усі зупинилися і глянули вгору. Тоді один чоловік вигукнув: - Я знаю: ми забули про Бога! Різдво!
Згадай про Бога! Помолись… Усміхнися і допоможи ближньому…
Бруно ФЕРЕРРО.
