Зараз ми живемо у новій країні. В Україні, яка народилася з юного тендітного цвіту на холодному асфальті столичного Майдану Незалежності і буквально за кілька тижнів пройшла усі стадії розвитку та постала могутнім духовно сильним форпостом цілком зрілого громадянського суспільства.
Ми живемо у державі з бездарною владою та безпорадною опозицією, але з народом, котрий піднявся з колін, і наполегливо крок за кроком відвойовує у диктаторів та їхніх прислужників своє право на гідне життя, на доленосний вибір.
Сьогодні нами захоплюється об’єднана Європа і нас всіляко намагається дискредитувати тоталітарно-кадебістська Росія. Сучасна Україна стала символом нескореності національного духу для демократичної спільноти і, разом з тим, до смерті налякала п’ятиколонників з Печерських пагорбів. Тих, хто намагався загнати народ у резервацію безмовності та жебрацтва, хто хотів на власний розсуд переписати його славну історію, щоразу підміняючи національну культуру – тотальним невіглаством, споконвічні традиції – вульгарними шоу, християнську мораль – прагматичним скептицизмом.
У світлі дні Христового Різдва ми ще і ще раз переосмислюємо вже прожиті роки, але значно частіше спрямовуємо свої погляди у завтра. Намагаємося побачити прийдешнє з надією, яку повернули, з мріями, про які згадали, з вірою, яка жевріла у глибині душі, але завдяки сучасному листопадовому зриву розгорілася з новою силою.
Справді, рік, що минув, став знаковим для України. І хоча 2013-й завершував свій біг планетою традиційно нудним привітанням президента, проте набагато більше українців у цю мить спостерігали, як за п’ять хвилин до опівночі над Майданом Незалежності зринув до небес потужний голос нації.
Був рекорд чи не було рекорду, переспівали ми індусів чи ні? А хіба це важливо, коли йдеться не про спортивний азарт, а про мужність кожного. хто в оточенні найнятих владою спецназівців дав обітницю положити душу й тіло за нашу свободу? Хіба може короткий запис у популістській книзі зрівнятися зі сторінкою сучасної української історії, яка твориться сьогодні? Невже документально зареєстроване досягнення є важливішим за сокровенний патріотизм всіх, хто не при свічах на щедрому столі у затишному родинному колі, а біля вогнищ на барикадах почув благу вість про народження Ісуса Христа і силою безмежної християнської любові закликав нас славити Господа, оберігати Україну?
Майже два місяці громадянського спротиву без яскравих перемог і гучних відставок у владі спонукали деяких соціологів до невтішного висновку про те, що протестний Майдан так і залишився вільним від Януковича острівцем посеред підкореної Януковичем країни. Мовляв, жодні автопробіги та пікети, гасла і заклики не здатні змінити усталений десятиліттями порядок речей, не зможуть роздробити монолітне зрощення корисливих інтересів політичних кланів.
Та це лише песимістичні передбачення не завжди професійних чи морально чесних експертів, тільки взяті зі стелі прогнози для замовних маніпуляцій нашою свідомістю. Насправді ж, крапля камінь точить, а повноводна ріка народного гніву здатна змести будь які перепони на своєму шляху. Саме тому, навіть попри політичні переслідування та фізичні розправи над активістами, протистояння триває, сотні тисяч українців і надалі виходять на десятки майданів. Ще нині – з вертепами та колядками, вихваляючи народження Христа, а вже завтра – з чіткими вимогами до влади, з твердою впевненістю у власних силах, з непереможною вірою у Різдво нової України.
Славімо ж її!
Олег ГРУШКОВИК.
