«Давай, братику, рятуй свою країну, захисти нашу гідність, бо хто, як не ти? Хто, як не ми?» – казали вони йому. А що він? Він не міг їм відмовити. Хіба можна відмовити тим, з ким щодня змітаєш зі столу крихти надії, віри й любові, щовечора зализуєш рани в тісних стінах, слухаючи, як цокає годинник і падають із крана краплини води?
«Хто, як не я?» – повторював він і палив мости, щоб можна було збудувати нові, робив помилки, безліч помилок, щоб нащадки мали на чому вчитися. Обличчя його запеклося вогнем барикад, руки посікло каміння. Всі боронили себе й своїх рідних, відстоювали право бути собою на своїй території. Найвідважніші загинули. З тих, які залишилися живими, одні повернулися додому або продовжують боротися на фронті, інші… Про інших краще не згадувати. Вони все забули і стали Правителями.
«Не здавайтесь! Терпіть, терпець нас шліфує! Скоро, зовсім скоро», – закликають Правителі, сидячи на горі загиблих. Їм треба більше загиблих. Бо чим більше загиблих, тим видніше їм Світле Майбутнє. «Та хто вони такі? Чхав я на них. Аби лиш сонце не заступали», – кричить на вулиці бездомний поет, спритно маскуючи діри у власних кишенях. Раніше були бандуристи, сизі орли, тепер – новітні діогени, вуличні поети без імен і адрес.
Це там, а тут мовчазні степи й терикони. Тут небо пахне горизонтом. Домашні тварини, залишені людьми, просять їсти. Ти ділишся з ними останнім шматком їжі, а вони з тобою – своїм теплом. В окопах серця побратимів б’ються голосніше, ніж лунають обстріли з ворожих позицій.
«Як ти тут опинився?» – питає він Аліма, який досі здригається уві сні, коли йому сниться рідна Феодосія.
«Вкрали. В мене батьківщину вкрали. А ти?» – відповідаючи, запитує Алім.
«Та сама біда…».
Знову весна. Четверта. Цю війну ми рахуємо веснами. Скоро з’являться бруньки і зацвітуть дерева. Вкотре без змін на фронті. Нестерпна вічність… Біг навипередки зі смертю триває.
