Біля обійстя Чеславських із села Голотки Підволочиського району багато років гніздилися лелеки. Щовесни усі з нетерпінням чекали їх повернення з далеких країв. Малий Володя часто виходив на подвір’я, задивлявся у глибоке небо, виглядаючи птахів. Лелеки кружляли над їх хатою, радісно клекотали, мовби сповіщаючи: ми – знову з вами, а потім опускалися у гнізда.
Володя був другою і пізньою дитиною у своїх батьків. Дуже любив птахів, кожну рослинку, кожну травинку. Мав чудову пам’ять, був дуже допитливим і кмітливим. Легко навчався у школі, а після уроків разом із хлопцями бігав запорошеними сільськими вуличками, на лузі грав у футбол, ловив рибу.
Відслуживши армію, пішов працювати водієм у місцевий колгосп. Його вправних рук слухалося кермо будь-якого транспорту, за який доводилося сідати.
Був великим мрійником. Подумував про гарну, дружну родину, але тої, єдиної, з якою пішов би під вінець, чомусь не зустрів. Мабуть, Господь дарував йому долю допомагати, виховувати не своїх дітей…
Утім, три донечки його сестри Марії, яка рано овдовіла, стали йому рідними. Щоб поставити на ноги дітей, сестра була змушена поїхати закордон. Була впевнена: Володимир потурбується і про батьків, і про дітей.
Коли батько Едвард відійшов у засвіти, Володя замінив племінницям не лише тата, а й дідуся. Ось так – у турботах про рідних людей минали його молоді літа. Але Володимир ніколи і ні на що не жалівся, навіть гадки не мав залишати село.
Коли найстарша племінниця Іванка вийшла заміж, радо прийняв у дім зятя Петра. Згодом у молодого подружжя народилося маленьке сонечко – донечка Христинка. Вона кликала Володимира дідусем.
Сумував він тоді, коли, закінчивши школу, покинула оселю племінниця Катя. Здавалося, тепер уже можна було планувати і особисте життя, втілювати мрії, які роками виношував глибоко у серці. Якби не війна…
Отримавши повістку, Володимир, не роздумуючи, став збиратися. Ридала старенька мати, вмовляла сина залишитися: «А як же я, Володю?». Його серце краялося, бачачи ці гіркі материнські сльози, проте був впевнений: мусить йти захищати рідну землю. «Мені уже сорок, а там, на фронті, служать значно молодші. По-суті – мої діти. Соромно ховатися за їхніми спинами», – казав.
Веселий, жартівливий, на бойових навчаннях Володимир підтримував молодих, по-батьківськи розраджував, обнадіював: «Ми обов’язково переможемо!». Недарма ж бойові побратими називали його Батею.
Тут, у холодних окопах, виснажений бойовою підготовкою, він ніколи не падав духом і подумки линув до рідних Голоток, до батьківської хати. Завжди чекав дзвінків від рідних. У коротких неспокійних снах бачив лелече гніздо, матір-голубку, малу Христинку. Згадував, як та вечорами любила вмощуватися на його колінах і, притулившись до грудей, засинала. Дуже хотів побувати вдома на Різдво, тепло обняти згорьовану матір, розрадити її: «Ось я – живий, здоровий. Так буде і надалі, а ви хвилювалися…»
Хотів по-дорослому погомоніти і з похресницею Зоряною, яка приїхала на кілька днів із далекої Італії, сподіваючись зустрітися з хрещеним батьком.
…Відпустка промайнула швидко. Сум огорнув подвір’я, коли Володимир прощався з ріднею. Печальними очима обвів свою хату, заплакану матір, вулицю, якою в дитинстві бігав з друзями. Ховаючи очі, змахнув скупу чоловічу сльозу. Немовби відчував…
Зимового дня чорним птахом у вікно матері постукала страшна звістка з Донбасу: Володя загинув…
Боже милостивий, немає на світі нічого страшнішого, аніж пережити свою дитину, віддати сирій землі молодого сокола, доживати свій вік у скорботі і тривогах. Не віриться матері, що знову і знову будуть повертатися лелеки з чужих країв, а її син вже не повернеться ніколи.
Надворі знову квітує весна. Оживає природа, розливає п’янкий аромат. Люди готуються до святого Великодня. А мати Володимира Едвардовича Чеславського, як і минулого року, принесе писанку і окраєць пасочки на могилу сина-Героя. Поговорить, порадиться з ним, мов з живим, бо, і справді, Герої не вмирають.
Похресниця Зоряна разом зі своїм нареченим приходила до Володимира за батьківським благословенням. Там, на небесах, душа Володі раділа щастю молодих, благословила їх на довгу та щасливу путь.
Коли на могилу разом із бабусею приходить Христинка, вона завше цілує світлину, на якій Володя щиро усміхається – такий ще щасливий…
Життя триває. Тільки б швидше закінчилася війна. Щоб ніколи більше матері не хоронили своїх синів.
Ніколи не заросте стежина до твоєї вічної домівки, дорогий Володю.
Слава Україні! Героям слава!
Марія МАЛІЦЬКА.
с. Голотки, Підволочиського району.
