– Веснонько моя, дозволь мені усміхатися. Дозволь перечепитися об щастя і впасти в нього. Цілком…
– Хіба жінці багато потрібно? – запитувала вона в гілки бука, що випростувалась у височінь напічнявілими бруньками. Наче зеленими перстами вказуючи напрям думок.
– Хіба жінці потрібно мало? – наче чула відповідь десь всередині. Чи то весняний потік крові носив ті запитання її тілом, чи насправді Маргарита розуміла, підсвідомо розгойдуючи емоції, що вона давно відчуває. Як земля чує весняний легіт ще в лютневі морози, як гілка бука набирає сили, щоб вистрілити бростями з першим справжнім теплом…
Багато це чи мало – бути щасливою жінкою? Марго не могла собі відповісти прямо, бо знала, що для неї це питання завше було риторичним. Відповідь на нього могло дати лише її серце. А воно мовчало.
Тому жінка молилася весні, яка просочувалася кожною травинкою і листочком, кожнісінькою брунькою і пелюсткою у простір, у прозір неба.
– Веснонько моя, дозволь мені усміхатися. Дозволь любити, як вперше. Звесели моє обмерзле серце, заквітчай рястом і медункою, висвітли, застояні в холоднечу, усі закамарки душі медовим відтінком вербових котиків. Дай сили моєму серцю, дай прагнення жити….
Хіба весна могла незворушно оминути жіночу молитву? Чи не єдина у тому просторі і часі, весна знала, що потрібно жінці.
І послала в подарунок Маргариті особливих веснянок. Але не тих, що обсідають чоло і носа з першим сонцем. І не тих, котрі молодь виводить-співає, закликаючи весну не проминути. А веснянок-посланців, які метеликами пурхають коло серця, лоскочуть пістрявими крильцями вії, заставляючи мружитись і усміхатися…
Отак Марго отримала від весни дозвіл перечепитися об щастя. Тепер жінка чекала стукоту-знаку від свого серця.
– Дозволь, серце моє весняне, любити…
