Стрічка новин

«Колись я зустріла казку…»

0_b25c2_a6ebc87d_XXL

Соломійка температурила. Тетяна гладила дівчинку по голівці:

– Вже нічка. Треба спати. Сон відганяє хвороби від діток. А я розповім тобі щось дуже цікаве. Колись я зустріла живу казку…

…Оксана і Тетяна були зведеними сестрами. Оксана – старша, Тетяна – молодша. Теплих стосунків між дівчатами не склалося. Та й різні вони були. Оксана – мовчазна, вродою не вирізнялася. Таня – гарненька, весела щебетушка.

Коли дівчата підросли, матір одягала свою Оксану краще. Хвилювалася, аби в дівках не засиділася. І тихо заздрила падчерці, за якою мало не з молодших класів хлопці очима стріляли.

Коли почала дівувати Таня, мачуха Люська сказала чоловікові:

– Буде так: спершу моя Оксана вийде заміж, а потім…

– А що, Тетянка хлопця має?

– Я просто сказала, як повинно бути.

Минав час, але ніхто Оксану заміж не кликав. Село рахувало їй роки. Люська злилася.

Десь почула, що в сусідній області живе ворожка, яка не одній дівці допомогла заміж вийти. Подумала: а чому б Оксану до неї не спровадити?

– Не поїду я, мамо, – впиралася донька. – По-перше, не вірю в жодні чари. Байки то все. А, по-друге, не маю бажання сама в дорогу вирушати.

– То візьми з собою Таньку.

– А їй все це навіщо? Вона й без того від кавалерів відбитися не може.

– За компанію нехай їде.

Таню впрошувати не довелося. Дівчина ніколи не бачила ворожок. То ж було цікаво. Та й хотілося, аби Оксана врешті особисте влаштувала.

– Ти, доню, того… не ворожи собі, – шепнув перед дорогою Тані батько. – Гріховна це справа. Як на долі написано, так і буде.

– Добре, тату.

Ворожка жила в старій хаті під лісом. Їй було, мабуть, літ під сотню, або й більше. Перед тим, як узятися за своє ремесло, запитала в Оксани:

– Ти змогла б відмовитися від найдорожчого, аби отримати те, за чим прийшла?

– А найдорожче – це що?

– У кожного воно своє.

– У мене нема багатства. То й немає від чого відмовлятися.

Ворожка окинула Оксану дивним поглядом. А Тані сказала вийти з хати.

Дівчина трохи засмутилася, що не побачить, як відбувається ворожіння. Але розуміла: це ж не над її долею чаклують.

Ось і скрипнули двері. На порозі з’явилася задоволена Оксана.

– Йди-но сюди, – покликала ворожка Таню.

– Ні, ні… я лише з сестрою… я не хочу…

– Не бійся, не буду тобі ворожити. Просто, хочу запитати те ж саме, що твою сестру. Чи відмовилася б від найдорожчого, щоб стати щасливою?

– Бабусю, хіба можна бути щасливою, втративши найдорожче? – запитанням на запитання відповіла дівчина.

Здавалося, вицвілі очі старої набрали сіро-зеленого окрасу і в них майнула тінь усмішки.

– То що там з Таньчиним щастям? – нетерпляче поцікавилась Оксана.

– Воно знайде її, – мовила ворожка.

Залишивши поросле споришем подвір’я, Оксана полегшено зітхнула:

– Ну й, карга! Якби така приснилася, перелякатися можна.

– А я колись розповім своїм дітям, що зустріла живу казку, – усміхнулася Таня…

…Оксана невдовзі вийшла заміж. Петро – хлопець із сусіднього села – і не бідним був, і вдачу добру мав. У селі дивувалися: що він у ній знайшов? Але, як кажуть, любов зла…

А вона справді виявилася зла. Петро був гарним чоловіком. Усе до хати старався. Дружину поважав. Дітей дуже хотів. Оксана ж первістка не виносила. Друга дитина мертвою народилася. Невідомо, чи зможе завагітніти втретє, попередили лікарі.

Тоді й згадала молода жінка слова чаклунки про найдорожче. Вона отримала те що хотіла – заміжжя. Але втратила дітей. Значить… Петро не її суджений. У чиєїсь долі забраний.

Потай від чоловіка поїхала в сусідню область. Але не застала ворожки. Померла, сказали люди.

…Господиня, у якої Таня винаймала в місті квартиру, затримувалася. Хоча дуже просила наперед розрахуватися – гроші на ліки потрібні. Тані треба було піти в магазин. Новий шеф Андрій Ігорович вимагав від усіх дрес-код. То ж мусила змінити зручні джинси й кофтинку на діловий стиль. А під вечір хотіла поїхати додому. Влітку в селі багато роботи.

Після зустрічі з господинею поспішила до торгового центру. Біля одного з відділів на неї буквально налетіло дівчатко з радісним вигуком:

– Мама! Я знайшла маму!

Слідом за малою з’явився… новий Танин шеф.

– Ой, перепрошую, – мовив розгублено. – Просто, ви схожі на Соломійчину маму.

Розчарована дівчинка зібралася плакати.

– Соломійко, давай, попросимо тьотю Таню, щоб допомогла нам пошукати… е-е-е… іграшку… Так, нам треба гарну іграшку.

Пізніше Таня дізнається, що колись її шефа залишила з крихітною донькою дружина. Зустріла багатого старшого чоловіка. Розлучилася. Відмовилася від дитини і гайнула з новим благовірним у столицю.

Андрій найняв для Соломійки няню. А сам працював, розвивав свою фірму. Донька і робота стали сенсом його життя…

Вони купили смішного білого зайчика в жовтій льолі. Повеселіла Соломійка махала тьоті Тані на прощання рукою. А шеф дякував за допомогу і вибачався, що забрав у неї час. Тоді він не знав, що ця зустріч подарує йому кохання і щастя, а Соломійці – маму…

…- Казка жила в хатині під лісом. Була стара-престара. Вміла чарувати. А тисячу років тому вона…

Соломійка позіхнула. Закрила очі. Засинала…

Таня поправила ковдрочку.

Історію про казку дослуховував маленький братик, який скоро прийде у світ…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"

Loading...
загрузка...

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

// //-->