У моєму житті таких людей зустрілося небагато. Яким віриш з півподиху, півслова. По-селянському мудрих, по-християнськи добрих. Такою Людиною – саме з великої літери, для мене є Антон Іванович Білик. Це сьогодні багато хто стає «золотим» чи «платиновим» переможцем у різних рейтингах року та інших номінаціях.
У нього своя нагорода, не виміряна ні з чим – вранішнє поле, на якому лише сходить чи вже дзвенить добірним колоском пшениця. Запах хліба з першого зібраного урожаю. «Доброго ранку» на світанку від своїх односельців, які спішать до роботи, як і їх багаторічний незмінний керівник – Антон Іванович. Просто є у цьому світі люди, як криниця – глибока і чиста. Які ніколи не торгують совістю, бо живуть за Божими і людськими заповідями.
Після зустрічей з такими людьми укотре переконуєшся, що насправді щастя – це твій дім, родина, земля, зелена трава чи охоплені осіннім різнобарв’ям дерева. Робота. Небо і дорога, голос мами у телефонній трубці – звичайний і такий незвичний світ довкола.
У трудовій – один запис
У ці осінні дні у ПОП «Іванівське», яким керує Антон Іванович Білик, уже завершили усі польові роботи. Врожаєм задоволені, хоч і видався він меншим, ніж торік, – впало дуже мало дощів. Але землі, як і людям, які працюють на ній, треба дякувати за все, зазначає Антон Іванович. Кому, як не йому, багаторічному аграрію, знати про це краще. Відколи у далекому 1957 році, з дружиною Софією, приїхали молодими спеціалістами в Іванівку Теребовлянського району, так і зріднився з цим краєм, з його людьми, з полем. Працював спочатку агрономом, потім селяни довірили керувати місцевим колгоспом, а з 2000 року спільно організували ПОП «Іванівське». У трудовій Антона Івановича ось уже 42 роки – лише один запис.
І ніколи не брали кредитів
Не помилюся, коли скажу: таких господарів, як Антон Білик, одиниці. Підприємство ніби приватне, та капіталів не збивають. Нині «Іванівське» обробляє 4,5 тисячі гектарів землі. Дотримуються обов’язкової сівозміни. Майже по півтори тисячі мають худоби і свиней.
– Зараз щодня продаємо вісім тонн молока. Можливо, тваринництво приносить і не такі великі прибутки, але це додаткові робочі місця для сільських людей, – каже Антон Іванович.
Додам: і гарна зарплата. Нині у господарстві працює 230 людей. Кошти у ПОП «Іванівське» виплачують два рази на місяць. А складає середньомісячна платня на підприємстві 5600 гривень. Тут ніколи не брали кредитів. Секрет успіху, каже Антон Іванович, дуже простий. Головне – правильно усе розставити на свої місця. Найперше – це зарплата людям. Наступне – податки, які завжди вчасно сплачують до бюджету. А ще нікому не відмовляють у допомозі. Створили власну соціальну програму, яка включає оздоровлення, грошову підтримку. Не забувають про ветеранів, малозабезпечених.
– Коли я прийшов в Іванівку, ми з мешканцями села творили все разом, – каже Антон Іванович. – Від старших чимало чого навчився. Багатьох з тих людей, на жаль, уже нема. Та є їхні діти, внуки, правнуки…
Ремонтують дороги, школи, допомагають армії
Від щирого серця допомагають і тим, кого торкнулася неоголошена війна на сході України. Підприємство брало участь у формуванні продовольчої колони «Аграрії Тернопільщини – українському війську». Виділили бійцям борошна, цукру, різних круп на суму 150 тисяч гривень. Майже на 190 тисяч придбали бронежилетів, іншу військову амуніцію. Надали грошову допомогу армії на суму 55 тисяч гривень. Підсобили продуктами харчування і волонтерам – на 191 тисячу гривень. Загалом, хлопці в АТО отримали від підприємства допомоги на 650 тисяч гривень. Передали на Схід і вантажний автомобіль.
А ще дбають у ПОП «Іванівське» про соціальну сферу. І не лише Іванівки, а й інших сіл, де орендують землю. Виділяють кошти на ремонт шкіл, медичних амбулаторій, дитячих садків, храмів, доріг. Ось і зараз мають прохання з Глещави поміняти вікна у школі-садку. Антон Іванович запевняє: обов’язково його виконають.
25 найрідніших людей
Антон Білик народився у селі Гиньківці на Заліщанщині у селянській родині. Змалку знав ціну хліба і нелегкої праці. Знає її і відтоді, як живе в Іванівці. Пригадує, як працювали у колгоспі за мізерні трудодні. Жили на квартирі, коли в одній половині хати їхня сім’я, в іншій – господарі. Та коли молоді, на труднощі не зважалося. У повазі до людей, до праці виховували з дружиною і трьох доньок. З роками багато чого призабулося, інші часи, люди стали жити по-іншому, набагато краще. Але в одному Антон Іванович упевнений:
– Треба, щоб діти знали ціну праці. І грошей, як вони заробляються.
Так і виросли їхні доньки. Ольга з Людою стали медиками. Галина здобула педагогічну освіту. Зараз разом із чоловіком, доктором філософських наук, відомим і на Тернопіллі журналістом – колишнім редактором молодіжної газети «Ровесник» Василем Теремком, живуть у Києві, займаються видавничою справою. Знайшли своє місце у житті і 6 внуків Антона Івановича. Тішать родину 5 правнуків.
І він точно знає: найбільше щастя у житті – то велика дружня сім’я. Миті, нехай і нечасті, коли усі, 25 найрідніших людей, збираються у батьківській оселі. До речі, Антон Іванович не збудував собі розкішного особняка. Діти виросли, розлетілися у різні куточки України. А вони удвох з дружиною Софією так і живуть у колись наданому колгоспом «фінському будиночку». Прибудували до нього лише нову залу, бо коли збирається на гостини уся родина – тіснувато.
– А людині багато не треба, – каже Антон Іванович. – Велике щастя від Бога – мати улюблену роботу, гарну сім’ю і справжнього друга.
Болить село
У щирій розмові Антон Іванович зізнається: не розуміє тих, хто у такі складні часи, коли основна маса людей існує на мінімальну зарплату, наживає мільярди. Пригадує поїздку до Німеччини. Тоді місцевий фермер, власник невеликого маслосирзаводу, запросив їх у сімейний музей.
– З гордістю показував, як його ще прапрабабуся масничкою збивала масло. У наступних кімнатах – масничка еволюціонувала у більш технічні пристрої. І так аж до невеликого заводу. Минули віки, поки чесною працею ці люди добилися великих прибутків. А коли у нас за рік-два магнати у земельному бізнесі заробляють мільярди, я завжди згадую ту масничку.
… А поле кличе господаря. Пересохла за весну і літо земля просить дощу. З доброю усмішкою Антон Іванович зізнається, що не може уявити себе на пенсії.
– Я – не рибалка, не мисливець, не бджоляр. У мене одне захоплення – робота. Коли поле лягає на зиму спати – іду на ферму.
Антона Білика називають аграрієм-легендою краю. Він – повний кавалер ордена «За заслуги», має ще з добрий десяток орденів та медалей. Та його найвища нагорода – те, що вкладено руками і серцем у розвиток рідної Іванівки, сіл, де зараз орендують землю. Повага земляків, які довірили йому представляти їх в обласній раді теперішнього скликання. І які зараз знову довіряють йому відстоювати інтереси громади.
Ми прощалися з Іванівкою – уже по-осінньому прохолодною і прекрасною. Її людьми, розмальованими барвами садів. І думалося: якби на Тернопільщині, в Україні було більше таких господарів, які справді дбають про свій край, то ми б не говорили про Європу, а вже давно жили б як європейці.
Зіна КУШНІРУК.
