– Вчителька сяде за тебе в тюрму – це ті слова, які ми постійно чули в інтернаті, – розповідає Андрій Назаренко, голова Тернопільського благодійного фонду “Майбутнє сиріт”. – Ти живеш за чітким графіком, без будь-яких емоційних зв’язків. У закритому просторі. Нас в інтернаті було більше двохсот дітей. Здавалося, що всі так живуть. Коли потім опиняєшся на вулиці наодинці зі своїми проблемами, розумієш: за тобою наглядали, аби чогось не накоїв. Але не вчили, як жити далі.
Андрієві Назаренку – 34 роки. Тринадцять із них він провів у сиротинці, а згодом вісім – без дому та прописки. Андрій пройшов усі “кола пекла”, на які в Україні часто приречені сироти після інтернату. Сьогодні він знає: одна добра справа здатна змінити життя. Свого часу завдяки такій підтримці він знайшов своїх названих батьків – за тисячу кілометрів від місця, де народився, у США. Андрій повернувся до Тернополя й тепер уже сам допомагає дітям, які не мають сім’ї.
Американська родина для українського сироти
Дитинство Андрія минало, як і в інших сиріт. Спершу – дитячий будинок в Тернополі, потім – школа-інтернат у Коропці Монастириського району. Згодом дізнався від сусідів: батька не було, а мама пила. Соціальні служби забрали його в сиротинець, хоча були родичі. Але навіть коли померла матір, вони не поцікавилися його долею.
Життя Андрія змінила зима 1992 року. Тоді його, п’ятикласника школи-інтернату, разом з іншими сиротами відправили на оздоровлення у США. Всього на американські канікули вирушили 124 сироти з Коропця. Вони мали жити в сім’ях, а за три місяці повернутися. У голодну й холодну пострадянську дійсність приїхали не всі. Частину дітей вирішили всиновити родини американців та українських емігрантів. Ця подія ледь не спричинила міжнародний скандал, казали, що дітей продали на органи, у рабство. За океаном залишилося півсотні сиріт. Через 20 років вдалося влаштувати їх зустріч тут, в Україні. Виявилося, що “продані” в Америку сироти сяють голлівудськими усмішками, а їхні тернопільські ровесники ледве зводять кінці.
Родина американців Тіма та Карлін Лоісів, у яких жив Андрій, теж хотіла залишити його у себе. Але хлопець вирішив їхати в Україну. Повернувшись в ефемерну домівку, він зрозумів, як сумує за американськими мамою і татом. Упродовж багатьох років спершу з Коропця, а потім – з Тернополя, де навчався, летіли у штат Вісконсин листи. Починалися просто: “Доброго дня, мамо і тату…”. Йому ніколи не забували відписати, з тривогою питали, як у нього справи.
Вдруге він зміг приїхати у США через довгих дванадцять років. Тато Тім і мама Карлін, названі брат і сестра зустріли його, як рідного. Але він вирішив, що знову повернеться в Україну і спробує підтримувати дітей з інтернатів, як колись незнайома сім’я підтримала його.
Зачароване коло: житло, прописка і робота
Приїхавши у Тернопіль, Андрій зібрав кількох випускників Коропецької школи-інернату і заснував благодійний фонд “Майбутнє сиріт”. Сьогодні це одна з небагатьох організацій у регіоні, яка справді допомагає дітям без сім’ї.
– Нам було приємно зібрати раз в два місяці кошти чи речі й повезти дітям, поспілкуватися з ними, провести разом час, – зауважує він. – Ми розповідали, як нам живеться після школи. Привозили одяг, іграшки та цукерки. Сьогодні ситуація в інтернатах трошки змінилася. Сироти краще харчуються, їх краще вдягають. Але ніхто не замислюється про наслідки виховання в інтернаті. Діти не вміють відстоювати свої права, вони не знають елементарного: як заробити на життя, вести побут. Сиротам не розповідають, що після того, як закінчать навчання, вони опиняться на вулиці.
З власного досвіду Андрій знає: держава лише на папері гарантує таким дітям право на житло. Насправді ж, коли сироти виходять зі стін вищого навчального закладу, то не мають де жити. Відповідно – ніде не прописані. Без цього не можна навіть стати на облік у центрі зайнятості, офіційно влаштуватися на роботу.
Знайти вихід з цього зачарованого кола надзвичайно складно. Андрій теж багато років жив без прописки, звертався у соціальні служби, писав листи до президентів. “Ваше питання вирішується” – також була відповідь. Лише у тридцять років він отримав омріяну позначку в паспорті. На останній лист надійшло розпорядження з Києва у паспортний стіл, і його приписали в одному з гуртожитків, взявши перед тим заяву, що на житлові метри претендувати не буде.
Сьогодні Андрій разом з іншими сиротами, які змогли влаштуватися у житті, займається тим, що мала б робити держава. Вони проводять тренінги для дітей, залучають людей, які готові вкладати кошти в освітні проекти для сиріт. Возять дітей на екскурсії за межі інтернатів. Показують світ і те, що чекає їх після школи і як вижити без підтримки.
Для випускників інтернатів у Тернополі фонд відкрив ресурсний центр. Заклад діє на вулиці Чумацькій, 37. Сюди молоді люди приходять скористатися комп’ютерами, інтернетом, попрати речі, перекусити, отримати потрібну інформацію та просто відчути себе вдома.
Спонсорів волонтери фонду шукають за кордоном. На заклик допомогти відгукуються іноземці – з Австралії, Канади, США. Хоча, зауважує Андрій, їм важко зрозуміти: чому дитина, вийшовши з інтернату чи закінчивши навчальний заклад, опиняється без підтримки держави.
Андрій Назаренко переконаний: багато проблем сиріт можна було б вирішити, якби була більша увага з боку державних служб і суспільства.
– Було б чудово, якби люди брали дітей з інтернатів на вихідні, підтримували з ними зв’язок, – каже він. – А результатом спільних дій має бути остаточна відмова від інтернатів, влаштування сиріт у прийомні сім’ї, будинки сімейного типу та в родини, які готові їх всиновити.
Домівка за океаном
На питання, чи не планує Андрій виїжджати у США, до своєї віднайденої сім’ї, відповідає однозначно “ні”. Хоча саме той будинок, у містечку Бюрлінгтон в штаті Вісконсин, вважає своєю домівкою. Але тут, в Україні, є хлопці та дівчата, яким уже він може простягнути руку допомоги.
Говорячи про мрії сиріт, Андрій зауважує, що вони такі ж, як і в усіх: мати сім’ю, роботу, власний куточок.
– Я щодня відкриваю сайти з оголошеннями, де виставлене житло на продаж. І мрію, що колись матиму свій дім, – зізнається він.
А не так давно Андрій відшукав місце, де народився. Хата стоїть на пагорбі у селі Чистилові Тернопільського району. Від неї лишилося кілька колод, але важливо те, що він її знайшов.
Антоніна БРИК.
Матеріал підготовлено в рамках громадянської кампанії “Відкриваємо двері дітям”, www.openingdoors.org.ua.
В одному з попередніх номерів “Наш ДЕНЬ” розповідав про 24-річного сироту Михайла Калинюка, який змушений був ночувати на вокзалі в Тернополі. Після публікації долею хлопця перейнялося багато небайдужих людей. Сьогодні він має тимчасове житло, йому купили теплий одяг і допомагають з пошуками роботи.
На жаль, в Україні у сиріт мізерні шанси влаштувати життя. Після інтернатів їм найчастіше доводиться розраховувати лише на власні сили.
У рамках кампанії “Відкриваємо двері дітям”, яка стартувала в Україні, “Наш ДЕНЬ” продовжує розповідати про життя сиріт. Вони потребують уваги та допомоги суспільства, щоб вижити в рідній державі.
