Тієї неділі, коли Іван залишив Олю, люди йшли по калину. В «березі», як називали вигінок попри річку, її росло доволі. Мабуть, і хутір їхній дістав від того назву Калинів, бо ж скільки Оля себе пам’ятає, калина завжди там росла.
І кожного року після першого приморозку люди йшли її ломити. Калину сушили, сплітаючи у вінки, робили з неї варення, наливки, киселі, вона була помічницею від застуди, оберегом від злого ока, символом жіночої долі. А ось Олиного щастя не вберегла…
Й року не минуло, як вони побралися з Іваном, і куди поділося його кохання, – не знати. А здавалося, що любив до нестями. Напевно не прижився він на хуторі, бо ж сам з міста. Не любив сільської роботи – в саду та на городі, почувався тут обділеним, чужим.
– Нудно мені з тобою, – випалив якось. – Ні зв’язку мобільного, ні інтернету, та я тут загнуся з твоїми бараболями!
Зібрав речі, грюкнув дверима. Втік. І Олю за собою не покликав. Та й куди не було. Він мешкав з мамою та молодшою сестрою в однокімнатній квартирі. Стара Теодора, Олина бабуся, тільки й промовила, зітхаючи:
– На все воля Божа.
Вона сама виховувала єдину онучку, коли син з невісткою загинули в автокатастрофі.
Оля зайшлася плачем. Вона любила Івана і їй здавалося, що життя без нього втратило сенс. Що тепер робити? Взялася за голову. Залишити стареньку бабусю і їхати до міста шукати роботу, чи животіти вдвох на мізерну пенсію? Раніше Іван приносив зарплату. Працював барменом у місті. Тиждень на роботі, тиждень вдома. Це їх влаштовувало, а Оля й не шукала роботи, бо мріяла про дитину. І ось тепер… Усі мрії розсипалися, наче коралі з калинового намиста, яке вона колись зібрала. В голові стукав настирливий молот: «Як не повернеться до вечора, то забуде назавжди».
– Олю, – вивела її із заціпеніння сусідка Галя, що забігла до хати весела і збуджена, мов весняний вітерець, – ходи по калину.
– Та щось не хочеться, – відповіла та.
– Не вигадуй! Це що за настрій! Всі жінки зібралися, ти ж розумієш, що це вже ритуал, і його не можна порушувати.
Знаючи, що Галина не відстане, Оля зібралася. Взяла кошик, ножиці, пов’язала голову хустиною і пішла по калину. Вдома потім перебирала її і знову плакала.
– Ну й нащо мені та калина, ще й так багато? Та й забобони все те, що калина оберігає жіноче щастя.
Олі так стало себе шкода. Захотілося ніжності, тепла та доброї розради. Але хто їй міг допомогти? Взяла голку, нитку, стала робити калинове намисто. Ягоди були великими, стиглими, у них темніли насінинки-сердечка. Червона калинова кров текла поміж пальці, а обпікала душу. Коли намисто було готове, Оля одягнула його. Сутеніло. Важкі сірі тіні впали на стіни і по-змовницьки завмерли.
Хтось постукав у вікно, а в Олі від щасливої здогадки швидко-швидко забилося серце…
