Він складав руки човником, Вона ховала у них своє обличчя. Пливла в тім кораблику у невідомість. Його теплі долоні були для Неї океаном кохання, який починався з Його погляду і не мав кінця-краю…
У голубій неосяжності небес зітхали їхні ангели. Вони ж не чули…
Почуття писали поему, чисту, як сповідь. Мрії сходили квітами. Закоханими милувався старий, втомлений світ. І чепурився, коли вони спішили на побачення, аби посидіти поруч, послухати їхній шепіт і забути про все…
Доля сумно дивилась на них. А вони називали її щасливою…
– Ти завжди будеш моєю весною, – казав Він і цілував її волосся золотисто-пшеничного кольору. – Лише не втечи…
– А ти – моїм стиглим сонцем. Я люблю тепло, – жартувала Вона.
Час зупинився в задумі. Він знав: їхні почуття обернуться в холодний спомин.
…Незнайомку, яка вкрала його серце і їхнє кохання, Він зустрів випадково. Вона увірвалася в Його життя, наче буря. Він шаленів від її відвертості, безтурботності, зваби. І каявся перед тією, яка не стала Його вічною весною:
– Життя і кохання – непередбачувані. Сповнені випадковостей. Прости…
Вечір ховав Її сльози. Його зізнання стало для Неї болем. Нічого не сказала. Пішла назавжди…
…Минули роки. Звабливиця-буря полетіла в обійми іншого. А в Його спогади повертається недолюблена весна. Про Неї нагадує зоряна ніч, жовта пелюстка запаленої свічі і її слова: «Я попливу в кораблику твоїх долонь…»
