Біля онкодиспансеру Оксану чекала автівка їх сусіда Павла. Холодний піт заливав їй чоло, ноги не слухалися, усе тіло пульсувало.
– Ще трішки, ще кілька кроків зосталося, і вже поїдемо додому, – підтримував за плечі Ігор, її чоловік.
Оксана тяжко зітхнула: коли їхала сюди на лікування, десь у куточку серця ще жевріла надія, що операція врятує її. А тепер, коли випадково почула розмову чоловіка з лікарем, збагнула – їй зосталося уже недовго…
– Ти обов’язково видужаєш, Оксанко. Головне – не здаватися і молитися Господу, – втішав її чоловік. Але, очевидно, й сам не вірив своїм словам, бо чому ж так тремтів його голос, чому ховав очі, коли розраджував її? А Господь?.. Чи простить він її за усе зло, усе духовне сміття, що нашарувалося в її душі? Тепер Оксана не сумнівалася – ця тяжка хвороба є Господньою карою за її необдумані чорні вчинки, що призвели до страшної трагедії, гнітять душу. Але, як позбутися цього тягаря – вона не знала.
За вікном автівки пролітали дерева, оксамитові килими озимини на полях, а думки Оксани мимоволі мчали у домівку її подруги Ліди, з якою разом виростали, пасли корів на лузі, сиділи за одною партою… Навіть в одного хлопця були закохані. Та хіба лишень вони? Усі дівчата з їхнього класу упадали за Тарасом. А він обрав Ліду. Оксана не могла змиритися: ну, чим вона гірша за подругу? Ліда – худюща, непомітна, з веснянками на носі, а про Оксану в селі говорили: «Гарна, мов з із мармуру вишліфувана».
– Будеш старшою дружкою, – сказала їй Ліда. Та Оксана понавигадувала сотню причин, аби не бути на цьому весіллі. Не бажала бачити щастя молодих.
Тому, коли невдовзі запропонував їй руку і серце друг Тараса – Ігор, вона без вагання погодилася.
Почали вони дружити сім’ями. Оксана в душі раділа, що тепер має змогу частіше бачити Тараса. Коли Ліда народила донечку Світланку, Ігор став її хрещеним батьком. Оксана заздрісно дивилася, як Тарас з любов’ю обіймає, цілує своє янголятко, як шанобливо ставиться до Ліди, допомагає їй в усьому…
А Ігорю постійно треба було нагадувати, що їй одній поратись по господарству важко.
– Он, Тарас… – дорікнула якось чоловікові.
– Тарас? Не забувай, що у них, окрім господарки, ще й дитина мала є. А ти… Часу маєш вдосталь.
Ігор не вперше дорікнув Оксані, що у них немає дітей. Вона вже була у лікаря, котрий запевнив – вона здорова, а Ігорю теж слід пройти обстеження. Та Оксана не наважувалась запропонувати це чоловікові, аби не принизити його чоловічу гідність, тому мовчки терпіла дорікання.
Завітала якось до неї Ліда.
– Хочу твоєї поради, – мовила. Для Оксани це було несподіванкою, адже Ліда не ніколи не слухала чужих порад, усе вирішувала самостійно.
Новина, яку почула, ошелешила і, водночас, потішила Оксану – Ліда хоче їхати до Італії!
– Розумієш, Світланка підростає, а з нею зростають і витрати. Та й хату поправити слід… Зароблю трохи, та й повернуся. Хочу іще Тарасові сина народити, – Ліда лукаво посміхнулася і додала: «Пообіцяй, що будеш навідувати їх з Світланкою. Наша донька тебе любить, як рідну». Оксана пообіцяла.
Ліда часто передавала додому передачі. У кожній неодмінно був подарунок і для Оксани. Спочатку Оксана раділа обновкам, охоче вовтузилася із Світланкою, а потім наче біс в неї вселився: щастить же Ліді! Дехто там, за кордоном, довго шукає роботу, бідує, а бува й вертається ні з чим, а Лідка за короткий час і борги віддала, і пакунки й гроші передає!
У соцмережі світлини виставила – важко й упізнати Ліду! З гидкого каченяти перетворилася на шляхетну панянку. Щаслива! І Оксана страшенно позаздрила їй. Вона уявляла, як буде виглядати Ліда, коли повернеться з-за кордону, як усі оглядатимуться на неї. А що, коли… І Оксана стала міркувати, як обірвати цей ланцюжок щастя.
Може, збрехати, що бачила Тараса з іншою?
– Тарас – не такий. Він любить мене, – не хотіла вірити Ліда. Але Оксана переконувала її, що усі жінки так кажуть, коли довідуються про зраду чоловіка. І попросила Ліду нічого не казати Тарасові. Нехай це буде їх таємницею. До якогось часу. А вона, мовляв, й надалі слідкуватиме за Тарасом.
Ліда, замучена роботою і примхами старої сеньйори, щовечора бесідувала з Оксаною у соцмережі. Оксана брехала про Тарасову зраду легко, мов насіння лузала. Ліда журилася, переживала, а Оксана в душі раділа з того: «Так їй і треба, так і треба…»
– Може уже настав час спитати Тараса – хто його пасія? – запитала якось Ліда. Відповідь Оксани її приголомшила: «Помстися йому. Скажи, що виходиш заміж за багатого сеньйора і скоро з ним розлучишся, а доньку забереш із собою!»
Вона злорадно втішалася з того, як Ліда беззастережно вірить їй. Помітила, що Тарас останнім часом ходить, мов у воду опущений.
– Що з тобою, Тарасику? – Оксана притулилася гарячою щокою до його обличчя. Тарас не пручався, його очі наповнились сльозами: «Ліда іншого знайшла. Розумієш, як мені тепер, Оксано?»
Вона погладила його по голові. Мов дитині, витерла сльози: «Хіба вона тебе варта? А я ж давно кохаю тебе, Тарасе!» Та він, здавалось, не чув її слів.
Ліда, щоб переконати чоловіка, попросила сина старої сеньйори підтвердити, нібито у них справді великий роман, і він збирається одружитися з Лідою. Чи гадала тоді Оксана, що гра, яку вона затіяла між подружжям, обернеться у страшну трагедію?
У той злощасний вечір Тарас привів Світланку до Оксани: «Зранесенька на полювання піду. Тож хай вона у тебе заночує», – попросив якимсь чужим, переривчастим голосом. Міцно пригорнув Світланку, поцілував і важкою ходою вийшов з хати.
Опівдні Оксана доїла корову, коли почула істеричний крик Тарасової матері: «Тарас застрелився!..»
Ліда накинулася на Оксану з кулаками, коли та прийшла попрощатися з покійником: «Це ти винна! Ти! І Бог покарає тебе!» – заходилася в невтішному риданні. «Бідолашна, не тямить, що каже від горя», – перешіптувалися люди.
Ліда до Італії більше не їхала. Зхудла, зчорніла від горя. І Оксана – теж. Не спала, не їла. Повзала в ногах у Ліди – просила прощення, обіцяла в усьому допомагати їй зі Світланкою, але Ліда не пускала її на свій поріг: «Ти – зло, нечисть, страховисько!»
Оксані часом здавалося, що вона божеволіє. Як їй хотілося виправити своє життя, вибратися з цього морального липкого павутиння, але розуміла – це неможливо. Сумні Тарасові очі, коли він прощався з донечкою, переслідували її, він снився їй майже щоночі.
Одного ранку Оксана не змогла встати з ліжка. Її нудило, голова йшла обертом, слабкість оповила все тіло. На роботі, у дитсадку, знепритомніла, і «швидка» забрала її до лікарні…
Після операції нескінченно довгими були місяці страху, відчаю, безрезультатного лікування…
Ось і їх село. Здалеку видно високу сосну біля їхньої хати, яку ще її батько садив. Сумно-сумно озиралася на тиху річечку, широкий луг, всіяний дрібними маргаритками, школу, де вони з Лідою і Тарасом навчалися. Знала: цю неповторну красу ранньої весни вона бачить востаннє…
Через два тижні хоронили Оксану. Сум’яття душі і нестерпний біль несила було терпіти, і одного суботнього вечора, коли Ігор порався по господарству, вона отруїлася пігулками. У глибокій скорботі прощалося з Оксаною все село.
Ліда на похорон не прийшла…
Марія МАЛІЦЬКА.
