Ніна Олександрівна тихенько зайшла до палати і прилягла на ліжку. Олена, її нова подруга, з якою вже третій тиждень лікують свої сердечні недуги в обласній лікарні, поклала журнал на столик і запитала:
– Як успіхи? Виписують?
– Ще тиждень треба тут побути. Лікар сказав, що все нормально, але додому рано їхати, там знову турботи почнуться, хвилювання різні. А в тебе чого очі червоні? Плакала?
– Ой, Ніночко. Купила журнал, а там такі цікаві життєві історії. Ніякої видумки, все правда. Читаю і плачу. До речі, авторка твоя землячка, ще й прізвища однакові. Ось, зараз скажу, як її звати. Анжела Казанюк. Не знаєш такої?
– Звичайно, що знаю. Це – моя донечка.
Олена відразу підхопилася і зачудовано дивилася на сусідку:
– Ти не жартуєш? Ніночко, а чому ти мені раніше не розповідала, що твоя донька така талановита?
– А, просто не встигла. Вона і вірші гарні пише, і вишиває. А які страви смачні вміє готувати!
Жінки розмовляли до пізньої ночі, аж прибігла молода медсестричка і попросила бути тихіше. Навіть пригрозила поскаржитися завтра завідуючому відділенням.
А в цей час в далекому Києві, талановита і в усьому успішна Анжела повернулася з роботи до своєї маленької квартири. Зняла діловий костюм, маску серйозності, ставши для своїх хлопчиків такою рідною і ніжною мамою. Сьогодні вони замовили їй піцу. Матуся з любов’ю місить тісто, бо з яким настроєм готуєш, то така і їжа буде. А піца в Анжели славна виходить. І тісто смачне, і ковбаска із сиром, і грибочки мариновані – смакота. Сам Челентано міг би приїхати і повчитися.
Це на роботі вона Анжела Миколаївна – авторитетний і справедливий керівник, а вдома – звичайна земна жінка. Треба і обід приготувати, й одяг випрати та попрасувати, і посуд помити. А хлопчиків провести? Старшого Тарасика до університету, а меншого Олесика до школи. Вся в турботах і проблемах. Катастрофічно не вистачає часу. Робота – дім, дім – робота. І між цими стихіями життя Анжела знаходить час для своєї улюбленої справи – творити. Новели про людські щасливі і гіркі долі друкують майже всі республіканські видання. Дві збірочки поезій уже побачили світ. Свого часу чекають іще дві. Проблема лише в коштах і меценатах. Часто читачі запитують, де можна придбати книги або чому тираж такий малий. Що відповісти? Сказати правду, чи інші причини придумати?
Із раннього дитинства Анжелочка почала писати віршики. Спочатку такі кумедні про тваринок, про природу, а з часом душевні, серйозні. Звідки воно береться? Вона і сама не знає. Народжується десь в глибині душі й виливається римованими рядками на папері. Просинається Анжела серед ночі й шукає, де б записати, бо вранці все забудеться. Світла в кімнаті не вмикає, щоб синів не розбудити. Так і пише на клаптику паперу між вазонами на підвіконнику при місячному сяйві. Часто поезія починає народжуватися прямо в автобусі. Доводиться одразу записувати прямо на малесенькому квиткові чи квитанції про оплату комунальних послуг.
Життєві історії справді пережиті особисто або почуті від родичів чи знайомих. Кожна людська доля торкнулася серця й душі молодої жінки. І звичайно ж, залишила там свій відбиток. Митця може образити кожен. Але від цього Анжела ще більше любить людей і цей непростий світ. Ніхто і ніколи не бачив її сліз. Колеги вважають її «залізною» леді. А секрет в тому, що солоні сльози течуть всередину, залишаючи сліди і роз’ятрюючи старі рани. Але сини і батьки завжди підтримають, розрадять і звеселять. Анжела Миколаївна нахилить голівоньку набік, подивиться таким теплим поглядом на всіх і посміхнеться. От і кінець всім проблемам. Дощик скінчився, хмаринка попливла далі й знову сонечко світить та гріє.
Все гарно і чудово, лише в особистому житті жінці довелося багато пережити. Захворів її чоловік, розрада і опора, довелося розлучитися заради дітей. Демон алкоголю заполонив його душу, зробив байдужим до усього і всіх. Доля обрубала крила білосніжному Ангелу, але на коліна не поставила. Тисячі й тисячі користувачів соціальних мереж мають змогу насолоджуватися новими творами і відразу писати свої коментарі та побажання автору: «Кожен твір – це діамант у корону Вашого таланту…», «Ви – Василь Симоненко у спідниці…», «Сапфо ХХІ століття!»…
Коли сини-соколята поснуть, жінка в подобі ангела дістає своє вишивання і до пізньої ночі мережить голка за голкою різними кольорами незаймане полотно. Картини хоч у Луврі виставляй. Творчість і краса людської душі назавжди залишаються жити у людині, яка хоч раз доторкнулася до якогось шедевру.
Жіночка, що так захоплювалася в лікарні життєвими історіями від Анжели Казанюк, постійно виписує той журнал, дає читати всім знайомим і розповідає односельцям про своє знайомство з мамою майстрині слова.
А теплого весняного вечора над ставом линуть аромати бузку і мелодійний спів. Це в сільському клубі проходить репетиція концерту до свята. Більшість пісень написані на слова вродливої, чарівної та ніжної Анжели Миколаївни. Тихо, щоб не сполохати щастя, сонячну дівчинку бере за руку сильний і надійний лицар у вишиванці, подарованій коханою, та й ідуть вони разом однією життєвою дорогою до загадкового майбутнього.
Олег ПЛАХОТНЮК.
