Я гордий за українців, гордий від того, що українець.
Пишаюся тими кількома сотнями ще безвусих студентів і юних дівчат, які, як герої Крут, прийняли на себе масований нищівний удар сильної, як ніколи раніше, тоталітарної системи. Які своєю кров’ю заплатили за найзаповітнішу мрію кожного українця – жити у заможній, цивілізованій, європейській, демократичній, незалежній та вільній країні.
Я низько вклоняюся героям Євромайдану, бо вони о четвертій годині ранку, опинившись один на один (!) з озброєним до зубів «Беркутом» надривним співом гімну та болісними зойками розбудили всю Україну. Збудили, і більше того – об’єднали націю. Без гасел та лозунгів, без різноколірної партійної символіки та звичної для політиків облесливої брехні вони, повторюся, ОБ’ЄДНАЛИ НАЦІЮ.
Шкода цих дітей, дуже шкода. І, як їх болять розбиті спецназівцями голови, так мене болить батьківське серце, так у мільйонів людей болять сповнені християнської любові та щирого співчуття душі. Тому українці піднялися з колін, на які їх поставили злидні і негаразди, на яких вони вклякали перед кожною наступною, але завжди антинародною владою. Люди встали. Вони згуртувалися проти. Проти свавілля, диктату і деспотів, проти всіх, хто цинічно вкрав їхні надії та сподівання, по-розбійницьки відібрав їхню Україну.
Я стверджую, що саме цієї осені народилося громадянське суспільство. І скільки б політики не кричали з імпровізованих трибун, скільки партійних стягів вони не здіймали б над майданами чи то у Києві, а чи у нашому Тернополі, кожне їхнє слово – пусто-порожній звук у порівнянні з потужним одностайним голосом громади, а жоден навіть найяскравіший прапор не зможе затулити святого синьо-жовтого знамена.
Так вже склалося у житті, що впродовж багатьох років я безпідставно вірив, що порятунок України – у боєздатній політичній силі, у структурованому об’єднанні ідейних однодумців навколо лідера, здатного повести за собою народ.
Та реалії виявилися значно прозаїчнішими за благородні наміри.
Сьогодні десятки партій і партійок як каменедробильний механізм тільки й того, що ділять українців на своїх та чужих, лівих і правих, щирих та нещирих. Де вже тут до єдності, яку постійно декларують, до братання, про яке так багато говорять. Не знайдете правди ні у партійній дисципліні, ні у партійних інтересах, ні у партійній ідеї. На жаль, справжніми є лише партійна мета – прийти до влади, і партійна кар’єра – посада, мандат, портфель, у гіршому випадку – відразу гроші.
Усі без винятку існуючі в Україні політичні сили за своєю суттю є глибоко кон’юнктурними організаціями, які постійно маніпулюють свідомістю людей, щоразу закликаючи їх йти на барикади. Причому, не зважаючи на те, що по той бік цих редутів завжди стоять також українці.
Так, партії роз’єднують. Яскраве підтвердження цього – їх невисокий у процентному відношенні електоральний рейтинг, їхня хронічна амбітність, нездатність до компромісу заради визначальної національної ідеї «Бог і Україна».
Тому зовсім не обов’язково носити у кишені партійний квиток та платити внески, щоб сповідувати цю ідею, не треба корчити з себе політичного лідера, щоб чесно і самовіддано боротися за неї. Достатньо навчитися бути громадянином. Бути патріотом, свідомим свого високого обов’язку – служити нації, служити Україні.
Першого грудня мені пощастило бути у Києві, де на Народне віче зібралися українці з Півдня і Півночі, Заходу та Сходу. Я бачив їх обличчя, рішучі погляди, тверду ходу назустріч небезпеці, яка могла підстерігати у кожному обліпленому «Беркутом» провулку. Впевненість сотень тисяч передалася мені, своєю вірою ці люди щедро ділилися з кожним, кого зустрічали на своєму шляху до нової країни.
Не стану заперечувати, що зараз моїми думками керують емоції. Проте єдине знаю достеменно – новонароджене громадянське суспільство треба оберігати як зіницю ока. Берегти від фальші лжепророків та від наклепів недругів і заздрісників, від агітаційних атак опозиційних поводирів та від контрвипадів тих, кого громада вже сьогодні міцно взяла за барки.
Натомість, стати з мільйонами пліч-о-пліч, піщинкою влитися у народ, щоб перетворитися на моноліт, ми не те, що можемо, а зобов’язані. І не потрібно більше слів –попереду тільки дії.
Михайло Ратушняк, депутат Тернопільської міської ради, позапартійний.
станьмо єдиним монолітом! проти цієї проклятої махіни, що має народ за свою прислугу. Люди, не спіть, не дайте себе зламати до решти! Збережімо свою мову, свою державу, свою землю як не для себе – для нащадків, для дітей з внуками і правнуками. Правильно, пане Михайле, піщинка до піщинки і буде моноліт. не спи, український народе!
Сьогодні кожен, хто люить свою Батьківщину, повинен гордитися, що він – українець. А ще ми повинні гордитися нашими дітьми. Для багатьох українців ці студенти, які розворушили Україну – герої. Вони гідні вважатися елітою нації. Хто нині може вірити партіям? Хто може покладатися на підтримку і допомогу з боку партій? Чому партії спокійно спостерігали, коли розвалювали економіку держави? Порушували громадянські права людей? Коли українці масово змушені шукати роботу за кордоном? Коли українців принижують на кордонах? Коли в державі шалена корупція? Коли гвалтували і підпалювали жінок? Студенти, прості люди виступили і проти зради щодо ЄС, і проти цього безчинства влади. І жоден “Беркут” не переб’є мільйони волелюбних українців. Навіть монголо-татарській орді не вдалося це зробити.