Відколи померла дружина Віктор Петрович жив сам. Щосуботи вибивав старі килимки, перетирав у серванті чашки і блюдця, мив підлогу. Йому зовсім не подобалася ця робота. Але з портрета на стіні дивилася ніжно і сумно Лідочка, його покійна дружина, ніби просила вибачення за те, що залишила одного і навіть такі дрібні жіночі справи тепер доводиться робити йому.
Дурниці, подумки відказував Ліді, не варто й перейматися. І їсти зварити не така вже й важка справа. І попрати, і засадити грядки. От тільки фіранки на вікнах давно вицвіли. Він уже й ситець новий прикупив, лише не було кому пошити. Обіцяв син з невісткою врешті навідатися, давненько їх не було. От тоді він і попросить Галю, невістку, пошити нові квітчасті фіранки, а зараз йому і так зійде.
Але син не їхав: то відпустка не випадала, то Галя хворіла, мусила підлікуватися у санаторії. А потім діти надумали нову машину купити, треба грошей назбирати. Син підробляв то на одній, то на іншій роботі. Галя теж не сиділа склавши руки. Їздила у Хмельницький, Польщу за товарами, продавала різний крам на ринку.
Якось Віктор Петрович не витримав, зателефонував синові. Хотів розказати, що теж хворів майже всю зиму, що не знає, чи вистачить у нього сили обробити цього літа город. Не встиг.
– Ще трошки, тату, і приїдемо до тебе новою машиною, – весело у слухавці випередив його жалі син. А потім до телефону підійшла невістка, розпитувала про здоров’я. Але якось так, ніби мова йшла про погоду десь на далеких заморських островах. Віктор Петрович чомусь згадав Лідині сумні очі, що кожен вечір зирили на нього з портрета і бадьоро відповів: усе гаразд.
Пригріло сонечко, і він, як уже звично, спішив на город. Треба цибулю посадити, моркви з буряком, трохи картоплі. Ввечері не дуже хотів повертатися до хати, де чекала на нього одна і та ж тиша, у якій найменші порухи він давно уже вивчив напам’ять.
Незчувся, як хтось привітався з ним. Підвів від грядок голову. На сусідському подвір’ї стояла немолода, але й далеко не стара ще жінка. Зустрів її тихий, теплий погляд. Здивувався: років три уже, напевно, сусідське обійстя стояло пусткою: сім’я виграла «зелену карту» і виїхала до Америки.
– Я купила цю хату. Недорого, – посміхнулася жінка.
А за що там багато платити? Обійстя старе, як і його. Уже давно в їхньому селищі хто мав гроші і збирався тут жити, вибудував нові хороми, подумав. А вголос швидше ствердив, ніж запитав:
– То ми сусіди?
– Так, – знову посміхнулася жінка. – Заходьте увечері на чай. Познайомимося ближче.
Уперше за час, відколи померла дружина, вийняв із шафи світлу голубу сорочку. Капнув на себе кілька крапель одеколону – ще давній подарунок Ліди.
Олександра Василівна, так звали нову сусідку, уже чекала його. Вони пили чай і розмовляли, розмовляли… Так, ніби були знайомі уже багато років, а не якихось півдня. Віктор Петрович розказував про сина, невістку, про свою Лідочку, з якою прожив майже сорок літ. А тепер ось залишився один.
Вона – про себе. Про те, що у прийомної доньки, яку колись взяла з дитячого будинку і виховала, давним-давно своя сім’я. Але хай Віктор Петрович не подумає нічого такого. І донька, і онуки її люблять. Але у двокімнатній квартирі у місті їм і самим тісно.
Віктор Петрович розумів Олександру Василівну. Дуже добре розумів.
Наступного дня вона допомогла йому досіяти городину. І Віктор Петрович подумав, що тепер його грядки виглядають знову так, як любила висипати їх Лідочка: акуратні, з протоптаними довкіл вузенькими доріжками.
Котрогось дні він запросив Олександру Василівну до себе.
– Заходьте, познайомлю вас з Лідочкою. Ось яка вона була.
На Віктора Петровича і з портрета, і навпроти дивилися теплі жіночі очі. Він поставив у вазочку незабудки, які принесла Олександра Василівна, і в хаті запахло чимось невловимо затишним, домашнім.
А під осінь раптом, без попередження, приїхав син. Новою машиною. Віктор Петрович навіть марки такої не знав. Сяяла проти сонця блискучою фарбою і так само задоволено сяяло синове обличчя.
– Сідай у машину, тату. Провезу з вітерцем усім селищем.
Віктор Петрович хотів сказати, хай би краще замість тієї машини син потішив його онуками. Але змовчав. Знав, що спочатку невістка із сином не хотіли дітей, мовляв, треба й для себе пожити. А потім щось не вийшло, не склалося, а, може, так і не хотіли далі. Якось лише раз спробував запитати, коли ж лелека йому онука принесе. Син відповів різко, що і без цього клопоту вистачає.
– Чого ж сам, без Галі приїхав? Та й без попередження, – розпитував сина. – Ми б з Олександрою Василівною щось смачне приготували, – сказав і осікся під насмішкуватим поглядом сина.
– Значить, це правда. Один знайомий переказав нам із Галею. Ти що, справді, надумав одружитися, тату? У такі літа… Вона ж молодша від тебе, я вже дізнався. І то набагато. Думаєш, ти їй потрібний? Аякже. Обійстя їй наше потрібне. Два докупи – продасть, можна і квартиру однокімнатну у місті купити. І як я до цього сам не додумався раніше, не забрав за безцінь оте сусідське обійстя? Врешті, що люди скажуть? А як же мама, пам’ять про неї?
Віктор Петрович чомусь подумав про те, що він насправді не знає, скільки Олександрі Василівні років. Ніколи не питав її про це.
– Поміркуй добре, тату. Бо лишишся без нічого. Голим-босим приїдеш ще до нас. А в місті, знаєш, як зараз нелегко жити. У наступну неділю ми таки приїдемо з Галею. Яблука ранні слід обірвати. До речі, ти колись про якісь занавіски для вікон казав. Давай той ситець. Галя якраз за тиждень пошиє. О, здається, фіранки уже готові, я й не помітив спочатку обновки. Хто, вона пошила? – кивнув у бік сусідського обійстя.
– Вона, Олександра Василівна. І хату побілила, і город обсапала теж вона. І варениками мене щонеділі пригостить, і обід зварить. А обійстям нашим не переймайся, сину. Я давно його уже тобі відписав. Усе, до останнього деревця. Отож приїжджайте по яблука, сину. Обірвіть хоч раз самі. А то все я і я. На базар теж сам везу продавати. Тільки гроші вам уже передаю. Ти ще казав щось про маму, пам’ять про неї. Про це не турбуйся. Мама знає про мене набагато більше, аніж ти, сину.
Не хотів розказувати скільки вечорів він проговорив про усе з дружиною, скільки сумнівів їй довірив. Помітив, як йшла до них від своїх воріт Олександра Василівна.
– Будете обідати? – посміхнулася привітно. – Борщу свіженького зварила. З молодим щавлем, я завжди його кілька разів на рік підсіваю.
– Я буду, Сашенько, – уперше назвав Олександру Василівну лагідно, як завжди за життя кликав Лідочкою дружину. – А він, – кивнув на сина, – ні, не буде. Спішить. Молоді, у них завжди справи. Правда, сину? А яблука ранні і справді слід обірвати.
