У селі Вільшанки на Тернопільщині люди мріють про світло в оселях (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Найпоширеніший транспорт у цьому населеному пункті – маршрутка №11. Не подумайте, що йдеться про автобус – його селяни  так і не змогли випросити у влади. Так, жартома, місцеві жителі називають власні ноги – найнадійніший на сьогодні засіб пересування.

У Вільшанках люди вже давно сподіваються лише на себе. Адже допомоги чекати ні від кого. Протягом кількох років стукали не в одні двері – зверталися не лише до районної та обласної влади, а й до столиці. Отримали з десяток відписок та обіцянок. Однак, далі слів справа не рухаєтся. У відчаї жителі хутора звернулися до журналістів. Побувавши у Вільшанках, кореспондент «Нашого ДНЯ» на власні очі побачила сільські реалії XXI століття, електроопори, в яких живуть білочки та дятли, раритетні кабелі, що нависають над оселями, занедбану дорогу та щирі сподівання людей на зміни.

Щоб увечері подивитися телевізор, на хуторі Вільшанки люди змушені вимикати холодильник. Воду добувають із 70-метрових свердловин вручну, а легкова автівка тут просто не проїде.

Домашнє завдання зі свічками, а прання вночі

Вільшанки – невеликий хутір на 90 хат, який розташований за кілька кілометрів від Почаєва. Місцеві кажуть, у багатьох документах їх називають вулицею Возз’єднання села Старий Тараж Кременецького району. Сьогодні ж це поселення належить до Почаївської територіальної громади.

До Вільшанок веде польова грунтова дорога. На початку села залишаємо автівку, адже далі не проїхати, і йдемо пішки. Селяни кепкують: пощастило, що немає дощу, адже під час відлиги чи зливи тут болото по коліна. Після майже європейського ошатного Почаєва здається, що ми повернулися у минуле.

– Нас уже давно залишили напризволяще, – бідкаються люди. – Живемо, як у післявоєнні роки: ні дороги, ні світла, ні води…

– Електромережу тут не оновлювали ще з 60-х років. Согодні зі 110 електроопор – 65 в аварійному стані, – розповідає місцева жителка Наталя Василенко. – Окрім цього, дроти та трансформатор – застарілі, і через це в оселях мешканців напруга 50-150 вольт. Ми не можемо розпрощатися ні з гасовою лампою, ні зі свічками. Адже ввечері енергозберігаючі лампи взагалі не світять, а звичайні горять дуже тьмяно. По хаті ходимо з ліхтариком. Мабуть, останньою краплею стало те, що коли приїхала «швидка», то лікарі заледве змогли зробити мені укол у вену. Рідні присвічували ліхтариками, щоб допомогти медикам. Це дуже страшно.

– Світло погане, але ж гроші платимо як за хороше, – додає Андрій Бондарчук. – Побутові прилади також не працюють при такій низькій напрузі, часто перегорають. Трансформатор старенький – не раз іскрить, як феєрверк. Його не міняли ще з 60-их років.

Воду тут набирають з 50-70-метрових і навіть глибших колодязів. Якби була нормальна напруга, то підключали б насос. А так – доводиться все робити вручну.

– У середньому на день для господарства потрібно 11 відер води, – розповідає Наталя. – Одній людині майже весь день доводиться її набирати з такої великої глибини.

У багатьох в селі почалися проблеми із зором. Особливо люди переживають за дітей, яким часто доводиться вчити уроки при свічках або ліхтариках.

– Ми стараємося приготувати їжу до сутінків, адже ввечері лампи не горять. Діти вчать уроки, присвічуючи ліхтариком, – каже Світлана Алсіна. – Щоб попрати, прокидаємося вночі. Вже ніде такого немає. Це якась дискримінація людей. Коли я написала листа зі скаргою у Кременецький РЕМ, мені відповіли – не користуйтеся електроприладами. Ось такий вихід із ситуації пропонують чиновники. А ще пояснюють: немає коштів на ремонт, адже в країні війна. Коли розповідаю знайомим, як ми тут живемо, вони просто не вірять, що це можливо у XXI столітті.

Та найбільше людей лякають старі, зігнилі електростовпи, які нависають над дорогами та оселями. В них вже давно поселилися дятли та білочки. Селяни стараються прив’язувати їх до дерев. Якщо мають можливість, міняють за власні кошти, щоб не трапилось біди. Адже, не дай Боже, хтось травмується або ж через замикання почнеться пожежа, то порятунку доведеться довго чекати, бо через погану дорогу сюди ні “швидка”, ні “пожежна” просто не доїдуть. Місцеві пригадують: більше 20 років тому трапилася трагедія – спалахнула хата, де залишилося двоє діток. То доки швидка добралася, вони померли.

Біля оселі Миколи Максим’юка електричний стовп зовсім струхлявів. Чоловік пооббивав його металом, щоб захистити від дятлів, та від часу він уже зігнив. Каже, треба йти до лісу та шукати йому заміну. А що робити? У районі кажуть – немає коштів, тож мусимо самі давати собі раду.

«Ми живемо, як на острові»

Так жартують люди про відсутність у Вільшанках багатьох благ цивілізації. Газ, на щастя, у селі є. Та провели його не завдяки державі. Якби сподівалися на владу, то, мабуть, не дочекалися б і досі. Зібрали власні кошти та отримали допомогу від монахів Свято-Духівського монастиря, що розташований неподалік села.

Телефонного зв’язку у Вільшанках немає. Газети поштова машина привозить раз на місяць, магазину також немає. Селяни бідкаються: таке «особливе» ставлення у районі лише до них.

– За кілька кілометрів – хутір із 30 хат. То там і світло, і дорога, і навіть початкова школа є, – додає Наталя Василенко. – Немає таких проблем і у Старому Таражі. Чим Вільшанки заслужили таке забуття – не знаю. Ми неодноразово зверталися до влади з проханням допомогти у вирішенні наших проблем. Щоразу отримували відписки, що у наступному році електромережу відремонтують, стовпи замінять. У 2011 році обіцяли, що зроблять в 2012-му і т.д. Маємо сім таких відписок, і за цей час нічого не змінилося. Після чергової скарги приїхали електрики з району і замість того, аби поміняти електроопори, пройшлися по селу і пронумерували їх. Напевне, після цього їм стало спокійніше.

Під час прогулянки селом зустріли двох школярок, які вийшли з лісу і прямували до однієї з хат. Це Ліза Шилюк та Марія Коров’янська. Щодня вони долають кілька кілометрів до школи. Спершу проходять ліс, а звідти вже добираються в Почаїв. З іншого кінця Вільшанок дітвора ходить до школи у Старий Тараж – туди аж сім кілометрів. Молодші чекають закінчення уроків у старших, адже самим йти страшно. Якщо батьки мають час, забирають дітей. Та куди подінешся – вчитися потрібно. Про шкільний автобус тут можуть тільки помріяти.

Та, незважаючи на всі негаразди, з Вільшанок не виїжджають люди. А якщо й опустіє хата, то досить швидко знаходяться нові жителі. Селяни кажуть, пов’язано це з близькістю до Почаєва. А ще тут надзвичайно мальовнича природа, клімат спритливий для вирощування полуниць та малини. Тож більшість родин саме цим заробляють собі на життя.

Реконструкцію обіцяють у 2017-му

У ВАТ «Тернопільобленерго» запевняють: вже у 2017 році буде проведено повну реконструкцію електромереж у Вільшанках.

– В області 1380 кілометрів електроліній потрібно замінити та зробити їх реконструкцію, – каже головний інженер ВАТ «Тернопільобленерго» Степан Бартків. – Зокрема, у Кременецькому районі – це 211 кілометрів. Сюди належить і село Старий Тараж та хутір Вільшанки. Кошти, які нам виділяють на реконструкцію та капітальний ремонт, – обмежені. У першому півріччі ми плануємо замінити аварійні опори. А на наступний рік у нас закладена інвестиційна програма – повна реконструкція електромереж у селі Старий Тараж та хуторі Вільшанки.

Тож селянам знову подарували надію на зміни. Сподіваємось, цього разу слова таки дотримають.

Я поверталася з Вільшанок із двояким відчуттям. Для мене цей хутір став справжнім відкриттям – не знала, що ще десь люди живуть у таких непростих умовах. На мою думку, коли в область приїздять високопосадовці зі столиці, варто їх привозити саме у такі села. Можливо, тоді таких забутих хуторів поменшає. Тож щиро запрошуємо у Вільшанки!

Юля ТОМЧИШИН.

Фото автора.