Зазвичай Валерій приїжджав сюди на світанку. Першим поїздом, який зупинявся біля селища. Клав квіти на Ольжину могилу. І, непомічений ніким, знову спішив до поїзда.
А нині, як на зло, проспав усе. І треба ж було учора прибути друзям: засиділись допізна, випили по чарці. Коли спохопився, до поїзда бігти уже було пізно. Власною автівкою їхати після вечірнього застілля теж не випадало. Зателефонував давньому знайомому: “Виручи, підкинь на автобус”.
Він ішов між тихими горбиками. Ніс лимонного кольору троянди. Такі любила Ольга. Він дарував їй ці квіти завжди на день народження.
Подумав, що обманює себе. Скільки ж це років вона не хотіла бачити ні його, ні подарованих ним квітів. І тільки тепер, коли відійшла у вічність, дозволила.
Що це з ним? Розчулився зовсім. “Старію, – подумав. – Ех, роки. Якби можна було вас повернути…”
Скільки ж це минуло, як він уперше побачив Ольгу? Як не зміг оминути її великих сірих очей? Цієї осені буде двадцять сім… Мав читати тоді їм, студентам-першокурсникам, лекцію з біології. Та натомість бачив тільки величезні сірі очі. На практичному занятті він навмисне поставив Ользі двійку.
– Відпрацюєте, – кинув сухо, – тоді й оцінка буде кращою.
Вона ще ширше розкрила очі. Як же так, адже відповідала не гірше за інших?
Він поспіхом вийшов з аудиторії, сердито гримнув дверима: студенти з ним не сперечалися.
Ольга прийшла “виправляти двійку” одна. Витягла з сумочки конспект.
– Заховайте, – зупинив він її. – Я не ставив вам цієї оцінки у журнал. Я просто хотів, щоб ви прийшли.
Затріпотіли, сполохалися сірі очі. І затихли. Вона зрозуміла усе.
Він захворів цим дівчиськом. Не міг без неї жити. Ніколи і нікому не казав стільки ніжних слів, навіть дружині. Крався зі своїм коханням, мов злодій, ховаючи його від людей у темряву ночі.
– Я розлучуся з дружиною і одружуся з тобою, – клявся дівчині. – Зі мною нічого не бійся, я захищу тебе від усього злого. Вір мені.
Оля вірила. Беззастережно. І якби він був трохи настирливішим, хтозна, можливо, і зумів би дотримати слова.
У той день на лекції Оля передала йому записку: “Треба обов’язково зустрітися сьогодні, – писала. – Маю радісну новину”.
Він сподівався усього. Але аж ніяк не того, що почув:
– У нас буде маля, – горнулася до нього Оля. – Ти радий, правда? Адже ти сам казав, що дуже хочеш дітей.
Йому перехопило подих. Справді, у них з дружиною не було дітей. Справді, він дуже хотів мати доньку чи сина, Але ж не так. Не так…
Оля не розуміла. А як інакше? Адже усе легко і просто. Йому слід лише розлучитися з дружиною і взяти шлюб з нею, як Валерій і обіцяв.
Смішне, наївне дівчисько. Він доцент, невдовзі збирається захищати докторську дисертацію.
А там і до професора недалеко.
І раптом роман зі студенткою, яка, до того ж, чекає дитину. Та за це його відразу ж попросять з університету. Скандалу не уникнути.
А як переживе це його дружина? Не може він отак, зненацька, її зрадити. Врешті, хай Оля заспокоїться, з кожної ситуації є розумний вихід. Варто тільки добре подумати.
Наступного вечора він подав Олі акуратно заклеєний конверт.
– Що це? – запитала вона.
– Гроші. На те, щоб ти не народжувала дитину. У мене є знайомий лікар, усе буде зроблено тихо, ніхто і не дізнається. І ти залишишся в університеті, і я захищу свою докторську.
Ці нерозумні сірі очі. Вони не хотіли нічого чути. Дивилися сполохано, наповнюючись слізьми.
– Добре, – врешті здався він. – Роби, що хочеш. Тільки не вплутуй у це мене. Я – ні при чім.
Валерій справді невдовзі захистив дисертацію. А Ольга поїхала у своє селище до батьків.
Уже завідував кафедрою, його поважали, до нього прислухалися. І якби не ці спогади… Вони мучили його ночами, не давали спокою. Знав, що Ольга народила доньку, що так і не поновилася в університеті. Працювала в місцевому училищі лаборанткою.
Якось зважився. В Олі був день народження. Він купив квіти, ті самі лимонні троянди. Прихопив у машину пляшку шампанського.
Ольгу знайшов в училищі. І як тоді, коли вперше побачив її, затріпотіло і завмерло щось всередині.
– Олю, – простягав їй квіти.
Вона засміялася – холодно, байдуже. Врешті запитала:
– Що тобі треба?
Він щось казав про те, що не може без неї жити, що тільки вона – єдина його справжня любов. А те, що сталося, то прикра помилка. Зараз він може допомогти їй закінчити університет. Може потурбуватися про неї і про доньку.
Вона зупинила його поглядом, змусила замовкнути на півслові.
– Яку доньку? У тебе її нема.
Валерій ще кілька років їздив до селища, але Ольга була невблаганна. І тільки якось, один раз, зустріла його не вороже.
– У Ніни сьогодні день народження, – всміхнулася. – Вона уже майже доросла.
Так він дізнався, як звати його доньку. Шукав у кишені гроші.
– На, передаси доньці. Або щось їй купиш.
Ольга відсторонила його руку.
– Ти уже раз давав мені гроші для неї. Пам’ятаєш? Ти ж сам сказав, що ти – ні при чім.
Він гнав щосили машину. Геть з цього селища, від Ольги, від доньки. Усе, більше ноги його тут не буде.
Та сталося не так. Валерій помилився. Доля звела його ще раз з Ольгою. Зустрів її у лікарні. Згасала тихо від невиліковної недуги. Тільки великі сірі очі залишилися такими ж таємничо-глибокими.
Хотів сказати їй щось добре. Попросити вибачення. Зупинила поглядом. Благала: не треба, усе мусить бути так, як є…
І тільки тепер вона не може заборонити йому приїжджати сюди. Привозити квіти на її могилу.
Ось і зараз поряд з рясно розквітлими незабудками, що голубіли у зелені трави, поклав троянди. Тремтіли на сонці краплини роси. Подумав: треба іти. Не хотів, щоб його хтось побачив; Хто він тут, у цьому селищі, що робить?
Та вузькою стежиною уже йшли йому назустріч. Побачив їх ще здалеку: молоду жінку з дівчинкою. Несли відро з водою.
Якби він навіть ніколи не бачив своєї доньки, все одно упізнав би її. Ті ж сірі Ольжині очі, та ж хода, та ж усмішка, та ж постава.
– Ніна, донька, – тенькнуло серце.
Жінка привіталася з ним, посміхнулася.
Він відповів.
– Приїхав “провідати” давнього друга. Колись вчилися разом, тільки я от живу, а його – нема, – придумував щось на ходу.
– А ми до нашої мами і бабусі прийшли. Правда, Олю? – пригорнула жінка до себе дівчинку. – Принесли води, щоб полити квіти. Дощів так давно не було. А ще взяли вазу, аби поставити троянди. Їх завжди хтось кладе на мамину могилу у день її народження.
Валерій відчув, як червоніє.
– І що, ви ніколи не бачили його? Того, хто привозить квіти. І не знаєте про нього нічого?
Ніна якось дивно глянула на нього. А, може, йому тільки здалося.
– Ні, а для чого? Може, це і є мамина таємниця? Адже вона виховала мене одна, без батька. Я ніколи його не бачила і не знаю про нього нічого.
Ніна полила квіти, поставила у вазу його троянди.
– Ходімо, Олечко, – покликала дівчинку. – Щасливо вам, – повернулася до Валерія.
– І вам теж щасливо…
Вони пішли, його донька і внучка. Маленька дівчинка, названа Олею у пам’ять тієї, яку любив. За якусь мить вони зникнуть за розквітлим кущем жасмину. Господи, ще не пізно, ще можна усе змінити…
– Зачекайте…
Ніна повернулася.
– Ви щось сказали?
У її очах він побачив той самий подив, який майнув раніше.
– Ні… нічого. Я тільки хотів запитати, котра година. Боюся спізнитися на поїзд.
