Розвеснилося… Посеред лютого неждано прилинуло тепло і весною запахло. Дрібний дощ з’їв сніги, оголивши горбочки, закапало з дахів, повіяло свіжістю. І хоча небо висіло над головою сіре і непривітне, Ліля задивилася у нього. Нова, досі незвідана хвиля, піднялася у неї в грудях. Наче передчуття чогось світлого, мов би вісник щастя. Поспішала на роботу і розглядала усе навкруги.
– Наче місто помолоділо, – всміхнулася. Це сталося вперше за чотири роки, відтоді, як помер її Микола. Несподівана смерть забрала чоловіка у розквіті сил , залишивши її з двома дочками і зробивши молодою вдовою.
Спершу Лілі здавалося, що життя закінчилося. Вона не спала ночами, прислухаючись до кожного шурхоту в хаті. Зводила себе спогадами про Миколу. Прокручувала в пам’яті їхнє далеке знайомство, радісні зустрічі, романтичну юність, яка подарувала їм велике кохання. А потім ковтала жменями снотворне, надіючись, що присниться їй чоловік і та золота пора. Але нічого не допомагало. Рана боліла, аж пекла, з’їдаючи її силу і красу.
– Сорок років, сорок років! Ні сюди, ні туди, – ридала. – І жити не хочеться і помирати рано. Що ж ти наробив, Микольцю? – плакала, аж кричала. Але він її не чув і ніхто не чув, та й не розумів її горя. Ще й року не минуло від смерті чоловіка, як її уже сватати стали. То ж люди, їм що? Чи похорон, чи весілля – лиш би поговорити. Ліля замкнулася в своїй біді і навіть від дочок віддалилася. Кожна з них мала свою сім’ю, свої клопоти та турботи, і їй здавалося, що втрата батька не була для них болісною.
– Мамо, не ховайте себе заживо! – якось промовила старша. – Звикайте жити без тата. Годі вже в чорному ходити. Рік давно минув, вже чотири промайнуло, а ви все в траурі, хочете біду накликати на нас?
Ліля змовчала, проковтнула слова дочки, а в душі розсердилася: і на неї, і на себе, і на весь світ. Скинула осоружну хустку і топтала її, і плакала знову.
– Ну, все, – вирішила, глянувши в дзеркалі на свої посріблені скроні. – Більше я плакати не буду!
У суботу на цвинтар до Миколи вона не пішла. Звернула в перукарню. Просиділа там півдня, але залишилася задоволеною. Вдома з люстра на неї дивилася красуня ще та – і фігура наче в моделі, і колір волосся, червоно-вогняний, вдало підкреслював блакить її красивих очей.
В бібліотеці, де працювала Ліля, співробітниці, глянувши на неї, просто отетеріли:
– Лілю Василівно, та вас хоч на подіум виставляй! – вихопилося в молоденької Оксанки, а пенсіонерка Зіна Антонівна похитала головою:
– Між люди тобі треба, а не чахнути тут, між книжками.
– На які, такі люди? –перепитала Ліля, наче не розуміючи, а сама задоволено усміхнулася.
– Ну, хоча би кудись на виставку якусь, чи в театр піти. До ресторану чи нічного клубу, – защебетала Оксанка.
– Та хто ж мене запросить? – знітилася Ліля.
– Я й запрошую. Завтра у мене День народження. Буду рада вас бачити і ніяка відмова не приймається.
– То як так, з корабля на бал? Я ще психологічно не готова до таких розваг. Ще вчора була в чорному, – сказала Ліля.
– А завтра будете в блакитному, а, може, в рожевому, яку ви там сукню в шафі ховаєте, – не вгавало дівча.
Серед Оксанчиних гостей Ліля почувалась ніяково. Зібралися здебільшого молоді люди, які шумно розмовляли, багато пили і розкуто танцювали. Коли нарешті залунала повільна музика, Ліля взяла телефон і стала читати новини.
– Можна вас? – тепла рука лягла на Лілину руку і вона, легка, як метелик, випурхнула на середину зали. ЇЇ партнер виявився високим, сильним і впевненим в собі чоловіком. Сивина ледве посріблила його чорне блискуче волосся, а очі були темно-карі, як каштани. Вони познайомилися. Андрій Богданович був військовим. Уже п’ять років як вдівець. У цьому ресторані у нього була зустріч зі шкільними товаришами. Помітив він Лілю одразу. Це була любов з першого погляду, наче блискавка, що розсікла життя на «до» і «після». Більше він її руки не відпускав…
