Шляхи Господні

Шляхи Господні

Електричка нарешті прибула із півгодинним запізненням. Втомлені,  розморені сонцем і чеканням, люди повантажилися швидко. Люда невдоволено бурчала, тягнучи за собою важезні сакви, які спакувала їй тітка. Звісно, де ж вона в тому Києві такого купити може? А це ж усе домашнє, свіжесеньке. Перекривляла подумки тітчині приповідання. Але і не взяти – образ буде на все життя. «Як би це все тепер додому дотягти? – жінка сумно хитала головою. –  За ті гроші, що на таксі витрачу – можна було б три таких торби купити! Ой, тітко, тітко!»

Рідна тітка Валентина живе в Полонному на Хмельниччині. Автобусом Люда б не наїздилася, а електричкою дешевше в рази. Тітка уже немолода, своїх дітей не має. То ж раз у місяць-два племінниця їздить її провідати, допомогти. Тітка – єдина родичка, що залишилася у жінки. Батьків поховала уже років з десять, а своєї родини ще не нажила.

Ці вихідні Людмила напрацювалася, мов сталевар біля мартена. Тітка помідорів вирішила наконсервувати, соку, приправ, соусів на півсвіту. Дякувати Богу, вродило гарно. Не пропадати ж добру? Люда за два дні й не присіла: мила, чистила, крутила, варила, вкутувала, парила, охолоджувала. Входилася так, що ніг не відчувала. А завтра ж на роботу! Скажуть колежанки – щаслива, відпочила на свіжому повітрі, кудись поїхала, щось побачила, не те, що ми – усі вихідні вдома на дивані. В таких роздумах допленталася до свого місця, вмостилася і полегшено зітхнула, відкинувшись на сидіння. Ноги просто гули. Обережно, щоб не зачепити сусіда навпроти, простягнула їх аж під його сидіння.

– Ви так видихнули, ніби гору з плечей скинули, – усміхнувся чоловік. – Щось важке несли, мабуть?

– Ага, – коротко відповіла. – Чоловічих рук в домі не маю, от і доводиться самій усе тягати. Хоча зараз такі чоловіки…

Хотіла ще щось додати, але зміряла поглядом мускулисті руки сусіда, його широкі плечі, й притихла. Вбраний у камуфляжні штани й однотонну футболку, коротко стрижений, обличчя стримане й привітне, тільки погляд якийсь дивний, мов крізь неї дивився. Люда гмикнула засоромлено: чого це вона на нього витріщилася, ще подумає, що зацікавилася. Вийняла запашне яблуко з рюкзака і хотіла уже вкусити, але передумала.

– Яблука хочете? Оленка, –  піднесла співбесіднику на долоні.

– Приємно, а я Володя, – простягнув руку навмання, і лише тепер вона зрозуміла, що чоловік незрячий. Стало так незручно, аж повітря забракло. Поклала в його міцну широку долоню велике жовто-сонячне з червоним рум’янцем яблуко. І вдала ніби нічого не сталося.

– Це не я Оленка, Володю, це сорт яблук так називається. А мене Люда звати.

– Людмила навіть краще, – захрумав смачно. – М-м-м, таке смачне. Дякую вам. Не чув про такий сорт. А ви ж маєте ще?

– Так, звісно. Їду від тітки, то гостинчиків таких маю чимало. А яблука серпневі, треба зараз їсти, не лежать довго.

Слово за словом розговорилися.

– Видно, набігалися там у гостях? –  відчувши її вовтузіння, запитав Володя. І несподівано запропонував. – А ви давайте свої ніжки. Я вам масаж можу розслаблюючий зробити. Ще ж їхати нам немало.

Люда замотала головою, мовляв, ще чого, незручно якось, а він продовжив, наче передчуваючи відповідь.

– Нічого такого тут немає. Я, до речі, масажист дипломований. Чиста правда. А відколи зір втратив, то це стало моїм головним заняттям.

Жінка несміливо скинула босоніжки і випрямила ноги, поклавши їх на коліна Володі.

– Маленькі ступні у вас такі, – усміхнувся торкаючись. – Це свідчить про те, що ви мрійниця, Людо, і чутлива дуже жінка.

Від його чудодійних дотиків втома й біль відступали поволі, а тіло огортав спокій і тепло.

– Ви мені так приємно натискаєте на якісь точки, хоч не загіпнотизуйте, прошу, – жартувала, скоса позираючи чи не дуже на них п’яляться попутники. Але нікому й діла не було. Хтось мирно посапував, хтось читав. І лише потяг монотонно вистукував.

– Володю, навіть не знаю, як запитати вас…

– Чи давно я сліпий? – відповів запитанням. – Взагалі я працював масажистом-реабілітологом. А потім, коли почалася війна на Сході, добровольцем пішов до Нац­гвардії.  Дві ротації й  за станом здоров’я згодом був демобілізований. А через травму голови  зір почав падати катастрофічно. Такі от справи, Людо.

– Руки у вас справді золоті, Володю, – жінка не знаходила потрібних слів. – А зір… обов’язково відновиться!

– Усі пацієнти мої руки хвалять, а я радий, що можу допомогти. Було важко повернутися до звичного життя після перебування там, життя змінилося відчутно. Змінився світогляд, ставлення до людей взагалі, з’явилися незнані до цього нові відчуття і, якщо можна так висловитися, певні властивості. Нині оцінка всього відбувається більш динамічно, і переоцінка цінностей – так само – миттєво, блискавично. Ти уже знаєш, що це є навколо тебе, надто гостро – набагато гостріше, ніж зазвичай, відчуваєш фальш, хоча розумом іще, можна сказати, й не осягнув сповна…

– Розумію тебе… – Люда й не помітила, як перейшла на «ти». Хотілося просто обійняти  цього щирого незламного чоловіка.

– Взагалі я не люблю повертатися до тих спогадів.  Якось у транспорті випадково штовхнув жінку, то вона мені цвікнула в спину – здоровий бицюра, ти он воювати йди, ошиваються тут без діла. Навіть огризатися не став. Що я їй скажу? Що живу навпомацки? Що хлопці там усі, а я тут без сонця, мов зачарований, і нічим їм допомогти не можу? Вдячний, що не забули і дали можливість на шматок хліба заробити. Бо інакше…

«Наступна станція Київ-Пасажирський» – озвався  гучномовець у вагоні.

– От, за розмовою ми й приїхали, – зітхнула Люда.

– Я тобі з сумками допоможу, якщо вестимеш мене, – захвилювався чоловік.

– Будемо, як Чебурашка з Крокодилом – я візьму сумки, а ти мене? – розсміялася Люда, їй зовсім не хотілося розлучатися з Володею. – І я ж  тобі за масаж не подякувала, Оленкою візьмеш?

– Смачні яблука справді, не відмовлюся…

Володя, мов пір’їнку, закинув торби на плечі, і тримаючись за руку невеличкої жіночки, рушив до виходу. З таким поводирем іти було куди приємніше, ніж з ціпком, до якого він не міг ніяк звикнути. Разом поїхали й на таксі. Уже біля під’їзду Володя торкнувся її обличчя рукою, ніби зчитуючи думки, як секретний код.

– Якщо дозволиш, я б хотів затриматися в твоєму житті… Хоча б по-дружньому, Людо, ти гарна людина, я це відчуваю.

Вона притулилася до нього, стала навшпиньки, й заплющивши очі, торкнулася ніжно його вуст. Відчула себе такою маленькою перед його, мов витесаною з каменя, статурою, і разом з тим усвідомила усю його вразливість і незахищеність перед цим світом. У грудях прокинулося незвідане досі почуття потрібності саме цьому чоловікові.

– А я й не збираюся тебе відпускати, Володю… – прошепотіла одним лиш подихом.

З тієї зустрічі вона стала для нього усім – сонцем, яким він марив, небом, колір якого снився йому ночами, словами ніжності й вдячністю Господу за те, що він вижив, вірою й  щедрим натхненням. Володимир влаштувався на нову роботу в Центр реабілітації воїнів АТО, щоб допомагати своїм побратимам, щоб своїм прикладом зцілювати їхні душі.

А за рік у їхній родині народилася маленька донечка – Оленка, мов те яблучко, яке й познайомило її батьків.

Автор

Анжела Левченко

Журналіст, прозаїк, поет




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *