Безжально зривав, жорстоко, злісно, а листки не піддавалися – трималися з усіх (можливо, і останніх, надостанніх) сил. Багато листя зірвав, він був наче скажений звір, – той вітер, – наче не подувом, а кігтями і зубами вгризся в те дерево і вирішив його оголити повністю.
Та кілька листків таки трималися гілки, на вигляд нічим не відрізнялися від інших, але що їх тримало? Яка сила їм допомагала?
Вітер ще більше скаженів, він хотів перемогти, він лютував, кричав, він міг навіть ціле дерево з корінням вирвати і викинути кудись далеко. О, він мав достатньо сили! Але ці кілька відчайдушних, дивних листочків зірвати не зміг. Врешті, покинув дерево і подався далі, помчав…
Вони колись теж опадуть, ці маленькі шаленці, ці диваки, але сьогодні вони виграли бій. Жовті, зморені, на краях обгорілі, але ще живі, ще тримаються гілки-матері, ще беруть з неї соки. Вони ще не хотіли в землю. Вони… перемогли вітер.
Дивина… Тендітні, ледь теплі, ледь живі листки перемогли цього невидимого повітряного Левіафана! Хто їх тримав? Що їх втримало? Хто їм допоміг? Листки перемогли вітер…
Неля ДРИБОТІЙ.
