Чергова по автостанції віддала водію папери, оглянула салон автобуса: чи усі пасажири з квитками? І дала команду – рушати. Старенька бабуся, що сиділа на першому сидінні, перехрестилася і дістала з кишені вервичку.
І врапт, проїхавши метрів сто п’ятдесят, автобус різко зупинився. Бабуся ледь не випала із сидіння, тому голосно крикнула: «Як же ти їдеш, пане? П’яний чи що?» Заметушилися пасажири, допоки за мить не зрозуміли причини такої поведінки водія. Він відчинив двері автобуса молодій жінці, яка тримала на руках маленького хлопчика.
«Ти що? Розум втратила? Чому вискакуєш перед колесами? Життя набридло?» – сердитим голосом гарячкував на жінку переляканий водій. Але та, не промовивши й слова, похапцем посадила дитину у крісло біля водія і вже у дверях мовила: «Висадите хлопчика там, де у записці написано» і швиденько щезла. Приголомшений таким дорожнім сюрпризом водій ковтнув з пляшки воду, витер піт із чола і рушив далі.
Пасажири стали передавати хлопцю гостинці. Хтось цукерку, хтось булочку чи яблуко. Хлопчик мовчки кивав «дякую», але не говорив ні слова. Був одягнений у дорогу курточку, нові кросівки. Мав із собою пакет із речами.
Адреса, яка була зазначена у записці, була водію знайома. У тому селі жителі самотужки зробили ще одну зупинку, адже до автобусної не всім було зручно добиратися – село велике.
По дорозі пасажирів вставало все менше, нових не прибавлялося, бо ж надходив вечір. Коли ж наблизилися до вказаної зупинки, дитину ніхто не очікував. Мовчав і хлопчик. «Німий чи що», – подумав водій, якого звали Володимир. Вирішив почекати. Запитував перехожих, чи не знають, чия це дитина. Однак відповідь була невтішна: «Ні, не знаємо, не бачили».
Що ж робити? Відправивши автобус у гараж, Володимир взяв дитину за руку і повів на подвір’я. На зап’ясті маленької руки сильно пульсувало. «Хвилюється», – майнула думка у водія. Збагнув, врешті, чому у записці вказали, що хлопця звати Василько. Ніхто зустрічати його не мав.
Широко розплющеними очима дивилася на чоловіка дружина Раїса, коли він переступив поріг разом з хлопчиком. «Хто ця дитина?», – затрясло нею. «Не лякай хлопчика. Бачиш, здригнувся» – мовив роздратований Володимир.
Слово за словом, почав розповідати про пригоду, яка трапилася з ним. Показав записку. Раїса нічого не хотіла чути: «Це твоя дитина? Так? Хто та, що тобі його народила?». Жінка впала в істерику.
Володимир відмовився від вечері. Погодував дитину і відвів у ванну. Переодів його у речі, що були в пакеті.
Вирішив: з неділі піде у поліцію і все розповість. Завтра у нього поїздка на замовлення, тож відлучитися не зможе.
Прокинувся Назарко – їхній син. Він дуже радів появі нового друга, який досі мовчав. Приніс йому іграшки, поділився цукерками. Раїса вирішила не зволікати – повела Василька у сільську раду і все розповіла голові.
Пошуки матері хлопчика результатів не приносили. Очевидно, це була та сама жінка, що залишила його в автобусі. Надто дивно вона поводилася. До того ж перепинила автобус у місці, де уже не було камер спостереження.
Василька чекав притулок. Одного разу, коли Володимир збирався в дорогу, хлопчик підійшов до нього, зловив за руку і підняв благальні оченята: «Татку, не їдь». Щось обірвалося Володимиру всередині. Подумав, вони з дружиною планували ще одну дитину, але лелека обминав їхній дім. А, може, їм усиновити Василька. Він такий милий. Виявляється, він зовсім не глухонімий, йому не потрібен спеціальний інтернат, як зазначала служба опіки. Володимир взяв малого на руки і став підкидати високо вгору. Василько радісно сміявся і щоразу просив: «Вище, вище, татку!» «Він говорить! Чуєш, Раєнько, він говорить. У нас буде ще один син!» – з піднесеним настроєм Володимир збирався у рейс.
Чимало зусиль і перепон довелося їм здолати, допоки усиновили хлопчика. За інформацією із записки від був на півтора року молодший від Назарка. Хлопчиків однаково одягали, тому часто думали, що вони двійнята.
Життя Раї і Володимира потекло іншим руслом. Вони виховували дітей, привчали до праці, робили з ними уроки, возили в райцентр у музичну школу.
Василько вчився краще від Назарка. Але Рая не звертала на це уваги. «Хто як може, так і долає ази науки, – казала вона.
Аж доки не побачила Василькове фото на шкільній Дошці пошани. Серце стиснулося від розпуки. «Чому Василько, а не наш Назар. Володю!» – розплакалася Рая перед чоловіком. У Володимира забігала нервова жилка на скронях: «Василько теж наш. Чи ти забула, Раю?» Його слова неабияк розізлили жінку. І вона знову почала підозрювати чоловіка у давній зраді. Мовляв, він знає, хто мама Василька. Стіна відчуженості і недовіри виросла між ними.
Жінка перестала купувати Василькові нові речі. Хлопець доношував одяг за Назарком.
Василь з відзнакою закінчив школу, але вступ у виш Рая відклала на пізніше. Несила їм одночасно вчити двох синів, казала. Назар – зразковий студент, охоче їздить на навчання. Василь зачекає. Тим більше, їй самій важко вести немале господарство, тому підмога необхідна.
Тихими вечорами, втомившись від постійної роботи, Василь брався за підручники. Він вірив, що буде вчитися у виші. Пам’ятав обіцянку мами Раї. Вона ж, здається, її забула.
Та один телефонний дзвінок скинув полуду з очей Раїси. Друг Назара сповістив тривожну новину. Виявляється, їх син давно закинув навчання, швендяється містом із сумнівною компанією, йде мова про його відрахування. Нещодавно його затримали на крадіжці мобільного телефону.
Раїсу на великій швидкості швидка повезла в райцентр. Через сильний стрес вона не втрималася на сходах і покотилася вниз. Сильно травмувалася, втратила багато крові. «Операція буде складною, потрібен донор», – сказав лікар.
Володимир не уявляв, що б робив сам, якби не Василько, його підтримка і допомога. Хлопець і до ректора з’їздив, і вблагав його не відраховувати брата. І з мобільним, який вкрав Назар, справу залагодив. А ще – став донором мамі Раї. Рідкісна група крові – 4, резус мінус виявляється була у нього.
А нині він потішить маму тим, що приїде разом з Назарком. Ще вчора знав про це. Але хотів зробити їй сюрприз, як і колись сам став для неї несподіванкою.
Два брати – обоє поставні, кароокі – зайшли у палату з букетом квітів і пакетом з гостинцями. Обоє схожі, мов рідні. Володимир, що сидів біля дружини, замилувався ними. І десь з минулого виринули слова його матері: «Рідними не народжуються, рідними стають. Пам’ятай». Тільки тепер він зрозумів суть маминої науки.
На білій лікарняній подушці біля вікна виднілося бліде обличчя Раїси. «Спасибі тобі, синку, за Назарка, за чоловіка, за врятоване моє життя. Рідкісна група крові зробила нас рідними назавжди. Ми пишаємося, що ти – наш син». З її очей полилися сльози.
А за вікном палати розкидав листя багряний клен, засипав світ осіннім золотом. А пустотливий вітер шепотів: «Син, син, син….»
Марія МАЛІЦЬКА.
