Спомин про Нього стояв перед Її порогом. І не як гість, і не як жебрак. І не запросити до хати, і не прогнати. Він перестрівав Її щовечора, аби сполохати спокій, нагадати про незабутнє…
…Вони будували з мрій повітряні замки. Він був мандрівним манестрелем із лютнею й шпагою. З ніжним поглядом і гарячим серцем. Вона – Його принцесою. «О, святе божевілля!», – вигукувала Його душа, коли з’являлася Її тендітна постать. І ревнував кохану до вітру, який розвівав Її русяве волосся, до дощу, який безсоромно обціловував Її обличчя, до снів, у які міг прийти хтось інший…
…Минув час. Він виріс зі своїх мрій і зі свого кохання до Неї. У Його житті з’явилися інші захоплення, вподобання, жінки…
Вона шукала чоловіка, схожого на Нього. І не знайшла…
…Вони зустрілися через роки. Вона простягнула до Нього руки. Він обійняв її.
– Літа… літа… Змінились ми, посивіли… – тихо мовила.
– Це заплутались місячні нитки в твоїх косах, – прошепотів.
Він поцілував Її волосся. А Їй здалося – торкнувся устами Її смутку…
Ольга ЧОРНА.
