Вірші з війни: “Сьогодні ми ще копаємо землю… Ще живі…”

У Тернополі представили збірку поезій Бориса Гуменюка, який воює нині на сході України

Що роблять поети на війні? Стріляють з автоматів, риють саперними лопатками окопи, витягують з-під куль побратимів, проводять додому загиблих. Як і всі, бо це ж наче так природно на війні. Але ще поети пишуть вірші. Про кулеметника Сашка з Боярки, якому кулі – наче злі шершні – вжалили в шию. Про те, як помирають хати, а рожеві чайки кружляють над полем бою. Про бабусь, які під обстрілами повзуть до найближчої колонки по воду. Про те, як хочеться плакати від того, що не можна плакати.  

 

Поет з Тернопілля Борис Гуменюк ще у червні минулого року пішов воювати на Схід. Заступник командира добровольчого батальйону ОУН на передовій часто писав вірші. І публікував на своїй сторінці у соціальній мережі. Їх читали тисячі українців. А коли він приїхав додому у відпустку, товариші випустили його збірку «Вірші з війни».

Саме з цією книжкою поет-доброволець приїхав до тернополян. Разом із ним Тернопіль відвідали двоє вояків батальйону. Один із них, Олександр “Бояр” Потебенько з Київщини, був із дружиною Катериною, яка вслід за чоловіком пішла на фронт. З творів Бориса в інтернеті, каже жінка, вона спершу дізнавалася щоденні новини з передової.

З іншим добровольцем, Василем Кіндрацьким із львівського містечка Миколаїв, поет ділить житло або, як вони його називають, “нору”. Підвал літньої кухні біля Пісків на Донеччині, де нині воює їхній батальйон.

Люди на полі бою

– Для мене війна почалася символічно – 22 червня, тоді я поїхав на Схід, – розповідає Борис Гуменюк. – Переломним моментом стало, коли загинули хлопці під Волновахою – як показували відео, де вони ховалися за КаМАЗом… Воювати повинні дорослі чоловіки. Я для себе це вирішив. Я пішов. І з першого ж дня почали писатися вірші. Я зустрів хлопчину з Чорткова. Йому було 19 років. Він сидів на колоді, ніс бойовий пост. В одній руці тримав автомат, в іншій – мобільний телефон. Намагався написати смс-повідомлення, але в нього нічого не виходило. Треба було чогось позбутися: або автомата, або телефону. Напевно, на тому кінці був хтось дуже важливий для нього. Можливо, його дівчина. Ця сцена мене дуже зворушила. Я одразу сів і написав вірш.

На війні нема можливості робити записи,  редагувати. Але це війна 21 століття, у бійців є телефони, доступ до інтернету. Борис Гуменюк мав планшет, у якому і занотовував побачене та пережите. Ця тоненька книжка не залишає байдужим – ні любителів літературі, ні всіх тих, хто хоче дослухатися до подій на Сході. Вона – не про війну, а про звичайних людей, які опинилися у вирі війни.

– Трохи воюючи, трохи пишучи вірші, ми прожили те літо, – каже Борис Гуменюк. – Останній вірш цієї книжечки писався наприкінці липня, в часи боїв за стратегічний об’єкт – курган Савур-Могила на Донеччині. Це були дуже запеклі, жорстокі бої. Було багато загиблих, багато поранених. Доводилося копати землю. Швидко, саперними лопатками, всім, що траплялося під руку, щоб заховатися і зберегти власне життя та життя бійців.

Тоді Борис Гуменюк написав свій “Заповіт”. “Не треба ніде карбувати наших імен, просто пам’ятайте: на цьому полі, у цій землі, лежать українські солдати”, – занотовував він. І доповнював: “Але це буде завтра. А сьогодні ми ще копаємо землю. Цю дорогу українську землю. Цю солодку ласкаву землю… Ще живі”.

 

Коли солдати не довіряють генералам

За словами Бориса Гуменюка, в Україні багато чоловіків, які хочуть воювати саме в добровольчих батальйонах. У їхньому підрозділі, розповідає, є бійці, які приїжджають на передову вже третій-четвертий раз.

– Ми питаємо хлопців, які просяться в наш батальйон, чому вони не йдуть служити за мобілізацією, – каже він. –  Вони ж можуть піти в армію, і не факт, що потім їх відішлють на Донеччину. Відповідь проста: ми не довіряємо цим генералам, ми не хочемо служити під їх орудою. Це найбільша проблема: коли народ не довіряє своїй владі, а солдати не довіряють своїм генералам. Нам потрібні зміни. Тому рано чи пізно в політичному сенсі нам доведеться брати Київ.

З середини серпня підрозділ, де воює Борис Гуменюк, дислокується у Пісках. Село, кажуть добровольці, у прямому сенсі майже стерте з лиця землі. Вояки навіть у таких умовах, як можуть, облаштовують побут, тримають навіть невелике господарство. Тварини й птахи, кажуть, теж страждають від обстрілів. А на городах, де мали б навесні садити овочі, нині глибокі ями від снарядів.

 

Шматок домашнього хліба на передовій

На презентації збірки віршів Бориса Гуменюка у Тернополі було дуже багато людей. Добровольці дякували волонтерам, кожній українській дівчині та бабусі, які підтримують українське військо. Навіть шматок домашнього хліба, кажуть вояки, допомагає їм вистояти у війні.

– Я впевнений, якщо ми зараз підемо з цього поля бою, за десять років туди повернуться наші сини, – вважає поет-доброволець. –  На долю нашого покоління випало вирішити цей одвічний “русский вопрос”. І ми маємо це зробити. Українці – хороші солдати. Ми швидко все згадуємо, у нас це на генетичному рівні. Я не служив у війську, раніше не доводилося тримати в руках автомат. За п’ять хвилин навчився збирати й розбирати зброю, за п’ять – заряджати й розряджати, за п’ять – стріляти одиночними і за п’ять – чергами.

– Цього достатньо, щоб бути солдатом. За умови, що все є тут і отут, – вказує доброволець на чоло і серце.

Борис Гуменюк запланував об’їздити всю Україну зі своїми віршами. Втім, після презентації він знову вирушив у Піски. Каже, отак, дорогою додому і назад, і читатиме свої рядки шанувальникам в тилу.

Антоніна БРИК.

 

Коли юна дівчина Ліна Костенко

Писала свої перщі вірші про кохання

Мала клопіт з римою

Вона мимоволі потрапляла в пастку

Яку для кожного молодого поета

Приготувала рідна мова і серце

Коли любов римується з кров

Юнак із містечка Чортків на Тернопільщині

(У нього немає імені ‒ тим паче літературного ‒

І з питань безпеки ми не можемо назвати навіть його псевдо)

Не дбає про риму

Коли пише смс-повідомлення своїй дівчині

Натомість він має клопіт з автоматом

Який потребує його уваги і обох рук

Автомат ревнує юнака до дівчини

Хлопець ще не навчився розуміти складну мову

Мовчазних автоматів

Однак загадкова мова кохання йому теж незнайома

(Він ще не пробував нею говорити)

На саму лише загадку про любов

У нього червоніють вуха

…Слово кров тут не вимовляється

Тут поранених називають трьхсоті

Тут загиблих називають двохсоті

Юнак здригається коли чує як його товаришів

Позначають цифрами

(Хто плаче за цифрами?)

І йому хочеться плакати від того що не можна плакати

А мовчазний набуньдючений автомат тихо як меч самурая

Щоразу глибше заходить йому в душу

І тільки дівчина розуміє як сильно він її кохає

Хоча юнак ні разу не обмовився про любов

Азов

Азов

Азов

 

Марійка

Її правду звати Марійка

Вони разом ходили до школи

Коли восени він сказав їй що їде з чоловіком на Майдан

А за тиждень повернеться

Вона йому повірила бо він її ніколи не обманював

А коли за подаленіним авто здійнялася курява

Зомліла коло воріт

Потім минула вічність

А коли почали гинути хлопці на Майдані

Вона перед іконами синці на колінах простояла

І таки відмолила його

А потім він сказав ‒ почекай ще одну вічність

Ти жінка ти зможеш

І записався в батальйон

Минає ще одна вічність

Кожної неділі перед тим як іти до церкви

Мити заплітає Марійці косу і дивується

Що в її 19 у неї так багато сивого волосся

А цього разу нащось згадує бабусину сестру тітку Теклю

Яка ще на ту війну провела хлопця

А він не повернувся

На все життя залишилася самою

Хоч би дитину була від нього народила

А так ‒ що ж

У дорогу Марійку проводжало все село

Найняли автівку з водієм за бензину

(Чоловік категорично відмовився взяти бодай якісь гроші)

І два дні зносили

Сало крупу борошно цукор мед олію

Натільні хрестики з Почаєва (щоб кожному)

Проскурки із Зарваниці

Білизну чай каву

І все що Бог послав у селі людям

Всього 5 тон

 

Андрійко

Назвімо його Андрійко

Хоча бійцю не можна мати імені

У нього лише позивний і псевдо

Від самого ранку відмива руки

І обличчя і волосся і взуття і одяг

Від порохових газів від землі яка пов’їдалася в шкіру

Від мастил якими чистив зброю

І від війни яка в’їлася в серце

Особливо від війни

Милом пральним порошком піском шампунем

Лимонним соком і бозна-чим

Ви пробували колись у душі відмитися від війни?

Найбільше він хвилювався за свої руки

Посічені з обламаними нігтями з болючими занозами

з мозолями

Які від зброї з’являються не там де це буває зазвичай

Від лопати чи граблів

Він був занадто юним щоб розуміти

Що його мріє виліпити кожен скульптор

Його руки мріє оспівати кожен поет

У таких руках мріє опинитися кожна жінка

Тому що у нього руки чоловіка-воїна

Бога війни

Коли Марійка з’явилася в розташуванні батальйону

Її зустріли радісними вигуками і свистом

Неначе олімпійську чемпіонку з гімнастики

Яка зібрала все золото

Неначе кінозірку яка отримала Оскар і що там ще

Коли проводжали зніяковілого Андрійка

На побачення з Марійкою

Кожен намагався доторкнутися до нього поплескати по плечу

Мовляв давай мужик ти у тебе віримо покажи себе

Будемо тримати за тебе кулаки

Андрійко повернувся рано-вранці

Навшпиньках пройшов до свого спальника

Щоб нікого не потривожити

Склав у кутку зброю

Бо бійцю навіть на побачення не можна без зброї

А коли побачив що я не сплю

Самими губами прошепотів одну-єдину фразу

Вона цілувала мої руки

Уявляєте?

Блаженно всміхнувся вдихнув на повні груди

І за мить пірнув на саме дно глибокого короткого сну