Велика зелена Гусениця хрумкала зелень, аж раптом побачила Метелика.
– Мила панночко, чи можна біля вас припаркуватись? – запитав галантно Метелик.
Почувши такі делікатні слова, Гусениця ледь не подавилася черговим шматком капустяного листка.
– Який гарний! – подумала Гусінь, бо була ще молода. – А який ввічливий джентльмен! – подумала знову, бо звикла бачити тільки вульгарних черв’яків і бридких слимаків.
Тому, боячись, що він передумає, мило всміхнулась йому і… закохалась.
Метелик сів тихесенько, наспівав їй пісеньку, ніби вітром навіяну, розповів про небо, про різні поля і гаї, в яких побував. Гусениця мовчки слухала і молила Бога, щоб він її нічого не питав, бо не матиме що сказати, оскільки не бачила нічого, крім болота і грядки, на якій росте її капуста. З ним було так цікаво! «А йому зі мною, напевно, ні?» – подумала Гусінь, а тому дуже хвилювалась, щоб він не зник. Метелик полетів, але наступного ранку знову з’явився на тій же капусті.
– Яка я бридка і зелена поруч з ним! – подумала Гусениця і… захотіла змінитись: перестала переїдати, одягала спідничку з фіолетового дзвіночка, навіть своїм товстим безхребетним тілом робила зарядку, припудрювала личко квітковим пилком, губки малювала нектаром із квітів, а талію туго затягувала павутинкою. Всі дні вона була окрилена щастям тільки тому, що бачила його. А коли він не прилітав, цей день був для неї найнещаснішим.
Так, працюючи над собою, Гусениця стала іншою. З радості у неї виросли крила. Одного ранку вона відчула, що може літати. Тріпочучи крильцями, злетіла і зрозуміла, що стала іншою, тобто метеликом. Вона легко покинула свою капусту і піднялася у вищий світ.
Літо закінчилося, тому Метелик більше не прилітав, але Гусениця була вдячна йому, бо розуміла, що без нього була б далі звичайною гусінню. Дякувала йому за те, що він існував у її житті.
Як сильно може вплинути на нас випадкова зустріч: когось вона перевтілить в іншу людину, а хтось, можливо, стане особистістю.
