За неповних два місяці в Україні поменшало пам’ятників вождю світового пролетаріату. Зокрема, під час минулорічних грудневих протестних акцій у Києві «невідомі» скинули з п’єдесталу монумент Леніну на бульварі Тараса Шевченка.
Уже цьогоріч така ж доля спіткала і пам’ятник більшовицькому ідолу на території однієї зі шкіл Бердичева на Житомирщині. А ось у Березівці Одеської області монумент просто облили фарбою.
«Не чіпайте, я сам», – сказав кам’яний Ілліч у селі Андрієво-Іванівка Миколаївського району також Одеської області і «самозруйнувався». Принаймні, так стверджують місцеві правоохоронці, які у ході досудового розслідування не виявили ознак умисного знищення, руйнування чи псування цього «шедевру» радянської архітектури.
А ось в інших випадках таки не обійшлося без сторонньої допомоги. Хтось добряче постарався, щоб вічно живий залишився без голови у селі Побережне Вінницького району біля сільської ради, у райцентрі Машівка Полтавської області та у Кривому Розі неподалік від залізничної станції Кривий Ріг-Західний.
До того, що незалежна Україна поволі звільняється від увіковічених у бронзі, граніті чи камені своїх поневолювачів, можна ставитися по-різному. Дехто вважає, що воювати з мертвими можуть тільки вандали. Інші ж сходяться на думці, що більшовицькі зайди на площах українських міст, селищ та сіл заражають оточуючих негативною енергетикою і їх якомога швидше треба забрати подалі з-перед очей наших дітей та внуків.
Звичайно, суперечок на цю тему у суспільстві було б значно менше, якби менш розкиданим за своїми ідеологічними поглядами був вітчизняний політикум, якби його лідери не маніпулювали свідомістю українців, намагаючись перетягнути на свій бік якомога більше людей, щоб не згинути від електорального голоду.
Крайні праві підступають до ленінів, щоб затягти трос на їхніх шиях…
Крайні ліві під’їжджають до цих монументів на власних «мерсах», щоб покласти квіти…
Так звані центристи, яких завжди більше, мовчки спостерігають за розвитком ситуації і чекають слушної нагоди, щоб або засудити, або схвалити дії своїх потенційних опонентів у боротьбі за владу…
Натомість, уже ніхто навіть не намагається спам’ятати ортодоксів з обох боків, що сучасні виклики, які стоять перед Україною, потребують мобілізації всього суспільства, а не його дроблення на групи за інтересами.
У принципі, дискутувати про доцільність чи недоцільність подальшої присутності монументів совєтської епохи в Україні справа не стільки невдячна, скільки – другорядна. Набагато важливіше – позбутися суцільної ідолізації нині сущих державних мужів, вождів і вожчиків. Президент, Глава держави, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради… Чому усі ці похідні слова у нас зазвичай пишуть з великої літери, тоді як першорядне «громадянин» – з малої?
Їхні портрети ставлять на покуття поруч з образами, до них хрестяться, їм цілують руки…
Десятки охоронців відштовхують від них людей, а інспектори ДАІ блокують вулиці ще задовго до того, як з’явиться ескорт крутих броньованих автівок.
Їх не досягнеш ні автокраном з тросом, ні рукою з квітами. Вони – недоторкані, захищені законами та обласкані привілеями. Їхні приватні палаци відгороджені від власного народу високими парканами, а державні резиденції – щільними рядами «Беркуту».
А тим часом ленінопад в Україні триває. Ще одне повідомлення про наміри очистити від Ілліча центр Ніжина на Чернігівщині, з’явилося в інтернет просторі кілька днів тому. Тутешня міська рада вирішила демонтувати монумент вождю на площі І. Франка і перемістити його на територію міського краєзнавчого музею.
То, може, і ми, нарешті, перестанемо молитися на ідолів нової доби, бо за своєю суттю вони такі ж трухляві, як і їхні кам’яні «попєреднікі»? Одне тільки погано, що ніяк не «самозруйнуються».
Юрко СНІГУР.
