Плакуча гітара дзвеніла арфами струн, і він згадував.
… Синьооке літо після закінчення педінституту промайнуло, немов один день. Здається, недавно дошкульні серпневі промені проводжали його на роботу.
- Дивись, Михайле, – говорила йому тоді мати, – йдеш працювати далеко від дому. Малим був, бачили тебе очі мої, і серцю було легше. А тепер… Покидаєш мене. Не забувай, що я тебе вивела на стежину життя. Бережи свій окраєць хліба. Будь щасливий… Приїжджай…
Шляхи його долі загубились у мальовничому селі в Карпатах. Там, де стрункі смереки сягають вершин гір. Там, де верхів’я дерев зливається з синім лататтям неба. Там, де грають чарівні трембіти.
Школа, вікна якої завжди цілувало сонце, щодня кликала його серце. Діти і педагогічний колектив цілющою ниткою зв’язали його життя. І нарешті вона – дівчина.
У неї було золотисто-біле волосся. Чорні очі. Здавалося, що в їхньому погляді соковиті чорниці переливалися сонцецвітним вогником. А від їх щирої променистості в нього так легко чомусь билося серце.
Познайомились вони навесні. Довкіл цвіли садки. То був найчарівніший день.
Тихо гойдав перламутровий вітер верховіття дерев. Осипалися біло-рожеві кружальця. Падали на плечі обох, ніжно торкаючись облич і викликаючи усмішки. А на гірських схилах володарював сон-дрімота. Всіх уже приспав. Тільки цих двоє… Їх кликала в свої обійми симфонія ночі й кохання. Чарував танець повновидого місяця в суцвітті зірок.
– Михайлику, дивись, а місяць справді чарівний.
– Надзвичайний, Марічко.
– Подаруй мені квітку.
– Яку, серце?
– Едельвейс.
Довго вони блукали гірськими схилами, шукаючи рідкісну квітку. І коли знайшли, Михайло сказав:
– Нехай нашу дружбу єднає ця квітка!
Через тиждень його проводжали в армію.
– Пиши, – просила Марічка.
Листи, мов журавлині ключі до теплих осель, линули до її серця. Раділа. Відписувала. Та наприкінці служби сталося непередбачуване: до Марічки уже вчащав інший, і вона покохала його.
Михайло згадав осінній вечір. Якраз перед весіллям Марічки.
В цей останній вечір віч-на-віч розбивалася пелюсткова грань кохання. Немов підстрелений птах об стрімку скелю. Тонула у прірві неспокою.
– Марічко, чи пам’ятаєш нашу першу зустріч?
Сльози зросили її обличчя.
– Я думав, що не вийдеш навіть попрощатися.
Марічка мовчала. Каменем лягав біль на його серце.
Лише гірський водоспад не мовчав. Враз спалахнула зірка і впала униз.
– Зірка упала…
– То ти втекла від мене, Марічко…
Після її весілля Михайло, щоб згасити гіркий полих свого серця, подався з села. Коли сковував смуток, брав у руки нерозлучну гітару. Виливав невгамовний біль у дзвін струн, і злітала в небо тужлива пісня. Але що далі відходили за обрій дні кохання з найпершою зіркою, то зриміше в його серці вимальовувався силует нової надії. Надії на те, що ще прийде кохання. Сильніше від першого? Життя відповість. Та чи згасне біль від першого? Житиме. Як і благословення матері перед відходом з батьківської оселі.
Ярослав ФЕДИК,
м. Зборів.
