Богданна з Остапом готувалися до весілля – віддавали доньку заміж. А майже посеред подвір’я майстри зводили високий дерев’яний паркан. Володька, рідний брат Богданни, відгороджував від сестри свою частину обійстя.
– Не можеш зачекати кілька днів? – запитав Остап, швагро, коли Володька привіз із міста двох чоловіків. – І, взагалі, чим ми тобі не вгодили? Матір доглянули. Поховали по-людськи. А ти… Згадав, що був сином, коли вирішив майже половину хати відсудити? Тепер, перед Софійчиним весіллям, ще й подвір’я ділиш. Ти ж їй не тільки рідний дядько, а й хресний.
Володька вдав, що не чув Остапа.
– Працюйте! – кинув майстрам і поспішив до автівки.
Чолов’яги взялися до роботи…
…Дарка з Миколою тяжко працювали, щоб дітей вивчити і допомогти облаштувати життя. Володька, старший син, після одруження осів у місті. Батьки стягнулися на хату. Щось свати підкинули. І син з невісткою вселилися в нову трикімнатну квартиру.
Хоча від села до міста рукою подати, Володька не був частим гостем у батьківській оселі. Як жартували сусіди, приїжджав лише «урожай збирати». Дарка з Миколою клали в сумки молоко, сир, сметану, яйця, картоплю та іншу всячину. І затарений син відбував до міста.
…Богданна також в місті роботу мала. Але після заміжжя залишилася жити з батьками. Остап працював інженером на будівництві. Порадив хату підрихтувати й добудувати ще дві кімнати. Дарка з Миколою раділи, що зять тямущий і робітний. Дістали «заначку», щоб і свою лепту вкласти. Невдовзі оселя виглядала, як лялька.
Дарка з Миколою вважали, що нікого з дітей не обділили.
…Миколу хвороба застала зненацька. Ніколи на здоров’я не скаржився, і раптом страшний діагноз. Син уже був при посаді, тож Дарка попросила, аби поговорив з ким треба, щоб гарного лікаря призначили і догляд був відповідний.
– Це все коштує гроші, мамо. Якщо зможете платити, то все влаштую.
– Богданка з Остапом допоможуть. А ти?..
– Ви ж знаєте, ми нову машину купили. Тепер, як кажуть, сидимо на дієті.
Про «дієту» Володька збрехав. Просто, чим більше статків мав, тим скупішим ставав. Купівля автівки стала просто відмовкою.
Миколине лікування витягнуло чималі гроші, але не зарадило.
Після батькового похорону Володька й далі приїжджав «збирати урожай». Дарка трохи мала образу на сина. Але ніколи й словом про це не обмовилася.
Якось не стримався Остап:
– Ти б, швагре, хоча б щось допоміг коли-небудь…
– Я тут не господар. Хата і город дісталися тобі з сестрою. Та й часу нема. Дачу будую.
– Не ти будуєш, а тобі будують.
– Хто як вміє, так і піє.
…Коли Володька женив молодшого сина, Дарка на забаві не була. Із синових слів зрозуміла: їй там не місце.
– Ви ледве хворі ноги переставляєте, – опустивши очі, «шкодував» Володька матір. – А від гучної музики голова розболиться.
– Так, так, тяжко вже мені на забави ходити, – тихо сказала Дарка. Про себе ж думала: син її соромиться.
…Невдовзі, коли не стало матері, Володька завітав на обійстя. Окинув пильним оком господарку. Пройшовся садком і городом. Остап спостерігав за швагром і відчував: щось задумав.
– Ти б того… щось зрихтувала братові, – мовив до Богданни.
– Вона зобов’язана? – втрутився Остап. – Знаєш, як люди про твої гостини кажуть? Приїжджаєш «урожай збирати».
– А ти тут взагалі ніхто, – огризнувся Володька і подався до автівки.
…Селом пішла чутка: Володька хоче батьківську хату ділити. «По-доброму» Богданна віддати шмат площі не бажає, тому буде судитися.
– Чому вона має дарувати Володькові півхати? Йому покійні Дарка з Миколою квартиру в місті купили, – обговорювало новину село.
– Володька дачу вигнав на два поверхи. І ще мало.
– Буде так, як він захоче. Бо в чиновниках ходить. А вони свого добиваються.
– Тепер модно в селі хату мати.
– Ага, хату розбрату…
…Богданна з Остапом суд програли.
– І що ти будеш зі своєю площею робити? – запитала Володьку сестра.
– Циганам здам, щоб не тусувалися в посадці біля села, – реготнув у відповідь.
…Володька на весілля не прийшов. І в село голови не показував. Відсуджені квадратні метри стояли пусткою.
…Майже через три роки Володьчиним обійстям зацікавилися покупці. Богданна не знала, що брат виставив на продаж частину батьківської хати. Подейкували, націлився на вищу посаду. Треба комусь «руку позолотити». Сподівався, що охочі швидко клюнуть на пропозицію, адже село при місті.
Але когось із покупців не влаштовувала ціна, для інших площа була замала. Ще й сусідка – пенсіонерка баба Тоська відлякувала приїжджих своїми розповідями. Мовляв, не буде щастя людям, які куплять той кавалок хати. Бо Володька неправдою відібрав його у сестри. А та прокляла брата.
Насправді ж баба Тоська «віддячувала» Володькові за те, що коли вибивали вхід до відсудженої частини хати, пошкодили її паркан і витоптали квітник. Замість полагодити чи хоча б вибачитись, Володька бабі Тосьці нахамив. От і придумала лякалки про прокляття…
Богданну серце боліло, коли бачила, як чужі люди оглядають хату. Одна з кімнат, які дісталася братові, була маминою. У ній вона і померла.
Порадившись з Остапом, вирішили викупити у Володьки відсуджені «квадрати». Погодився. Але попередив: ціни не скине і чекати на гроші довго не буде…
Ольга ЧОРНА.
