У палаті тихо і сумно. Усі порозходилися на вихідні додому. Ольга з сином залишилися одні. Вони ще довго будуть слухати цю лікарняну тишу. Ольга тепліше вкутує виснажене тільце хлопчика. Добре, що Василько заснув. Лікар каже: сон для сина – зараз найкращі ліки. А ще потрібно робити переливання крові. У Василька – рідкісна четверта група, до того ж резус мінус. У неї, Ольги, зовсім інша.
– Шукайте батька, він – найліпший донор. І все буде з вашим сином гаразд, – літній лікар підбадьорював Ольгу.
Добре йому казати: шукайте. Ольга давно викреслила цього чоловіка зі свого життя. Василькові ще й року не було, як вони з Ігорем розлучилися. Усі дивувалися: як це, така любов була…
Вона нікому нічого не пояснювала. Просто забрала сина, свої речі і повернулася до батьків. Ігор просив, благав її залишитися, зрозуміти і простити. З ким не буває… Справді, у тому відрядженні він познайомився з однією жінкою. Робочий день переріс у вечірній флірт. Нічого серйозного, аби продовжувати подальші стосунки, не було. Звідки, як вона дізналася потім його домашню адресу, телефон – незрозуміло. Її лист та дзвінки – для нього така ж несподіванка, як і для неї, Ольги.
Ольга не повірила подібним поясненням. Не зрозуміла, не простила – не змогла. Справді, любила Ігоря донестями, А після цього листа від незнайомки, у якому та з ніжністю згадувала подробиці їхнього з Ігорем побачення, ніби щось обірвалося всередині і ту порожнечу уже не заповнити ніколи.
Спалила за собою всі мости. Не спілкувалася з Ігорем, не відповідала на дзвінки. Навіть із сином не дозволила бачитися.
І ось тепер ця біда, ця несподівана хвороба. Вона б віддала синові усю свою кров по краплині, тільки б не бачити змучених дитячих очей, худеньких рученят, що безсило розкинулися на лікарняній подушці.
І все-таки треба щось робити. Завтра до Василька приїде бабуся, посидить біля хлопчика. А вона буде шукати Ігоря. Скільки ж це часу вони не бачилися? Майже десять років.
…Він не змінився. Хіба зблід, розгубився, побачивши Ольгу у дверях свого кабінету.
– Прости. Якби не Василько…
Не могла говорити. Намагалася не плакати, обіцяла ж сама собі бути сильною. Насправді відчувала, як останні сили покидають її. Була просто жінкою: втомленою, слабкою і беззахисною.
Міцні чоловічі руки пригортали Ольгу до себе. Як колись… Ольга уже не соромилася сліз. А він не боявся сказати, що і досі один. Що любить її дотепер.
До Василька вони приїхали разом. Невдовзі хлопчик став одужувати – хвороба помаленько відступала. Тепер їх було троє.
– Ми з тобою однієї крові, – сміявся Ігор, вітаючись з сином. – Пам’ятаєш, як в Мауглі…
– Тому що ти віддав мені свою кров, так? -запитував Василько.
– Не тільки. Ми з тобою справді однієї крові. Колись мама тобі про це розкаже. І про те, як я довго на вас чекав.
…Ось такі, іноді несподівані повороти долі, підносить нам життя. Головне, щоб у них було щасливе закінчення.
