Лідка навчалася у десятому класі. Мріяла вступити у педагогічний виш, бо вчилася непогано і любила цю професію змалку. «Навчати дітей – це так цікаво», – часто говорила. Тому у школі так уважно слухала пояснення кожного вчителя.
Дівчина була і на вроду нічогенька: висока на зріст, струнка, з довгою косою і карими очима. «Симпатичка», – казали їй навздогін хлопчиська. У неї теж був свій погляд на сильну половину. Не звертала уваги на якихось миршавих недоростків. У її дівочій уяві чоловік мав бути не лише гарним зовні, а й володіти такими якостями як щирість, ніжність, ласка. «Щоб словом міг зачарувати, любов у серці запалити», – так творчо і піднесено ділилася дівочими таємницями з подружками.
Канікули Ліда проводила у селі, в своєї тітки Ганни, яка жила сама і тримала невеличке господарство. Ліда їй часом допомагала, а ще там подружилася з дівчатами, тож до сільського клубу вечорами заходила. Після фільму тут ще й танці були. До них Ліда була дуже охоча. Її брали до танцю звичайні хлопці і навіть молоді одружені чоловіки. Не противилася нікому, бо знала, що пари для неї тут нема.
Та одного вечора у вічі їй впав незнайомець. Він був елегантно одягнений, акуратно зачесаний, тож сподобався відразу. «Хто цей пан, Марусю?» – тихенько запитала сусідську дівчину. «Він з міста, тут оженився з моєю двоюрідною сестрою. А у школі викладає біологію». «А сестра чим займається?» – запитала Лідка. «Сестри зараз немає вдома, вона – за кордоном. А синок їх у бабусі». «Вони вже й дітей настаралися», – подумала Ліда і трохи зморщила чоло.
«Та нічого. Значить – він зараз живе одинаком. Моя краса звабить його неодмінно. Такого варто полюбити: красень, витончена натура», – Лідка малювала образ незнайомця перед собою всеньку ніч. У її серце закралось якесь дивне почуття.
Своїми мріями поділилася з тіткою, але та її наміри не схвалила: «Доню, це тобі не місто, де ніхто тебе не знає. Тут все, як на долоні. Що люди скажуть? Приїхала до Ганни розпусниця і загуляла з одруженим чоловіком. А його жінку як повідомлять з ким він гуляє? Прокляне тебе! Вона теж вчена. Не думай про таке, Лідусю! Твоє щастя ще попереду. Тобі ж у виш вступати треба. А там хлопців гарних багато. Вибереш, кого захочеш. А з жонатим – щастя не знайдеш. Тільки люди сміятися будуть і пліткувати. Ти поїдеш, а мені з цими людьми жити. Хоч тітку свою не сором, дитино».
Ліда довго думала, що має далі робити. Але своєї мети ближче познайомитися з Віктором не зрікалася. І ця нагода таки трапилася, коли Ліда йшла зі школи та побачила перед собою знайому постать. Це був він. Віктор приїхав до їхньої школи на відкритий урок. Він її теж упізнав, бо не раз бачив дівчину в селі. Розговорилися, Віктор запросив дівчину в кафе. Розпитував її про навчання, про майбутню професію. А коли дізнався, що вона хоче стати вчителем, запропонував свою допомогу при вступі. У нього одногрупник у приймальній комісії вишу: «З тебе, Лідо – великий могорич, і ти – студентка».
«Не тільки могорич», – засміялася дівчина і її карі очі, ніби магнітом, притягували до себе.
«Гарненька», – подумав Віктор, а з язика вирвалося інше. «Я одружений, Лідо», – промовив серйозно. «Хіба це перешкода для нашого знайомства, чи подальших зустрічей?» Ліда увійшла в роль акторки і поклала свою гарячу долоню на його руку.
«Тобі на актрису б вчитися, в тебе досить реально це виходить», – промовив Віктор і висмикнув руку.
Через деякий час Ліда стала студенткою педагогічного вишу. Віктор таки їй допоміг. Він часто приїздив у місто, щоб зустрітися з нею, поговорити про навчання. Та її не цікавили такі одноманітні розмови. Вона хотіла від нього чогось іншого і, насамперед, уваги до себе, а ще – ласки, ніжності та любові.
Коли батьки поїхали на дачу, Ліда запросила Віктора до себе в гості. Спокуслива врода зробила своє – він не встояв перед нею. А далі вони вже зустрічалися частіше. І ось несподівана новина шокувала Віктора: «Я вагітна, Вітю». «І що ти думаєш робити: вчитися, чи народжувати? Я думав, ти хочеш здобути професію, щоб мати в майбутньому свій кусень хліба. А не намагатися відразу двох зайців убити. В мене для тебе інша новина: ми мусимо припинити наші зустрічі. Через два дні приїздить моя Вікуся з-за кордону. Вона теж вагітна. Ми чекаємо на народження донечки. Я тобі допоміг вступити, а тепер – рятуйся сама, як можеш. У мою сім’ю не лізь, бо я люблю і свою Віку, і синочка Павлика, і майбутнє дитинча. Бувай здорова, Лідко!» Віктор усе це випалив майже на одному диханні. Проте, її ці слова не дуже зачепили. Вона гордо відповіла: «Бувай, але про мене не забувай. А також про наше дитя. Ти – його батько. І повинен нам допомагати в житті».
Ліда розвернулася і пішла геть. А задуманий Віктор ще довго стояв і дивився їй вслід. Чомусь подумав, що Ліда права. Але життя так часто вносить свої корективи…
