Вони віддали найдорожче — життя. За те, що хотіли жити у вільній та незалежній країні… Українці вшановують пам’ять полеглих Героїв Майдану. Серед Небесної Сотні шестеро наших земляків: Олександр Капінос, Тарас Слободян, Назар Войтович, Василь Мойсей, Ігор Костенко та Устим Голоднюк.
З нагоди вшанування п’ятої річниці Дня Гідності та Свободи публікуємо добірку спогадів батьків та родичів загиблих Героїв Тернопільщини, а також їхні роздуми про реалії нашого сьогодення.
Назар Войтович — наймолодший Герой Небесної Сотні. 17-річний юнак приїхав на Майдан вранці 20 лютого й встиг пробути тут лиш кілька годин. Під час кривавих протистоянь у Назара влучила куля снайпера.Хлопець був студентом третього курсу Тернопільського кооперативного коледжу. У рідній школі Назара відкрили музей пам’яті Героя, у якому зберігаються його малюнки та речі, які він мав з собою на Майдані.
Юрій Войтович, батько Героя:
«Назар змалечку зачитувався історією України, любив героїчні оповіді про національно-визвольну боротьбу нашого народу. Пригадую, якось він прийшов до мене на роботу і почав розповідати моїм колегам про долю України, про важливість її незалежності та звільнення з-під московського ярма. Дорослі люди були вражені, що, фактично, ще дитина має вже настільки тверду й непохитну життєву позицію…
Як батько, я завжди говорив йому: «Коли чогось хочеш досягнути у житті, за все треба боротися. Хто стукає — тому відчиняють». Якщо, бувало, траплялися у нього невдачі у навчанні, завжди підтримував і радив ніколи опускати рук. А ще найголовніше: керуватися тільки своєю головою!
Наші Герої здійснили вагомий внесок у творення новітньої історії. Те, що відбулося на Майдані, розвернуло історію України на 180 градусів. Прикро, що довелося заплатити настільки високу ціну. Історія дає нам уроки, на яких гріх не вчитися… Тепер вся справа за нами: ми повинні виправдати сподівання наших Героїв та з гідністю продовжувати розпочату ними справу. Наш обов’язок — бути чесними й справедливими один до одного. Кожен має робити свою справу самовіддано. Хтось працювати, інший — відстоювати територіальну цінність нашої держави. Такі вже реалії нашого теперішнього життя… Багато чого змінилося з часів Майдану, проте не виключено, що люди, поглинуті власними клопотами, просто не помічають цього. Серед позитивних змін — це створення Єдиної Помісної Церкви, курс на членство в НАТО і що найважливіше — ми позбуваємося пагубного впливу cхідного сусіда! Будь-яка імперія рано чи пізно розвалиться, а ми сьогодні маємо всі шанси побудувати сильну передову державу Європи. Українці розумні та працьовиті, тож я вірю, що у майбутньому наша Україна стане процвітаючою та успішною країною. Такою, якою хотів би бачити її мій Назар».
Олександр Капінос народився 10 березня 1984 року в селі Дунаїв Кременецького району. У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти мовного закону. Ввечері 18 лютого 2014-го на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська отримав поранення під час оборони Майдану. Боровся до останнього. Після важкої і тривалої операції прийшов до тями, але травма виявилося занадто важкою — 19 лютого у хлопця зупинилося серце.Олена Капінос, мати Героя:
«Не хочу працювати на пана, буду господарем на своїй землі!», — таким було життєве кредо Сашка. Тепер я розумію, що тоді він мав на увазі не лише той клаптик землі, який обробляв, а всю територію України…
Після завершення навчання Сашка направили працювати технологом на завод у Вінницю. Попрацювавши на цій посаді рік, вирішив: «Не хочу сидіти в кабінеті, мені треба працювати з людьми». Відтак перевівся на вакансію майстра зміни. І хоча це було певне пониження у кар’єрі Сашка, все ж він почувався щасливим в оточенні людей. Та згодом прийняв рішення взагалі покинути цю роботу, мимоволі ставши свідком зневажливого ставлення власників цього заводу до працівників.
У рідному селі почав займався фермерством, спрямовуючи всі сили на відродження свого краю. «Не треба нам Європи, Європу потрібно зробити тут, в себе», — казав Сашко.
Демонструючи гідний приклад молоді, першим у селі почав носити вишиванку. Організовував культурно-мистецькі заходи, що мали на меті відродження українських традицій і культури. Ще під час навчання у Львівському лісотехнічному інституті, завжди дотримувався активної громадянської позиції.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис обрав Сашко для пам’ятника борцям за волю і незалежність України, який вони разом з братом звели в сусідньому селі Куликів…»
Тарас Слободян народився 10 грудня 1982 року. Проживав у Тернополі, працював у Тернопільському національному економічному університеті. Під час заворушень у Києві хлопець перебував на Майдані, проте потім безслідно зник. Точної дати смерті встановити не вдалося. Відомо лише, що це сталося в грудні 2013 року. Його закатоване тіло знайшли аж у березні 2014-го в лісі на Сумщині.Марія Слободян, мати Героя:
«Це була надзвичайно добра, вихована, доброзичлива та світла людина. Таким пам’ятають Тараса всі, хто його знав. Завжди уважний та привітний, приходив кожному на допомогу.
Зі шкільної парти любив історію України, брав участь в олімпіадах. Коли його однолітки гралися у «війну», він зачитувався книгами про Велику Вітчизняну. Легко засвоював і точні і гуманітарні науки. Траплялося, вчителі сварилися між собою, вирішуючи, на яку саме олімпіаду поїде Тарас…
Так вже склалося, що у нашій родині всі патріоти, які жертвували усім заради волі України. Мого батька відправили у заслання до Сибіру, я родилася в далекому Норильську. Тато помер у 1988 році, всього три роки не дожив до проголошення Незалежності України, за яку так боровся. Як би він цьому радів!.. Та коли настав час відстоювати її знову — пішов вже онук.
У листопаді 2013-го розпочалися події на Майдані… Знаючи характер Тараса, його загострене відчуття справедливості, залишатися осторонь він просто не міг. Не вагаючись одразу ж подався до столиці. Востаннє я говорила з сином 10 грудня — вітала його з днем народження… Відтоді не минає жодного дня, щоб я не згадувала його. Знаю, Бог потребує найкращих та біль втрати не вщухає… Те, що сталося на Майдані, змінило не тільки мене, поділивши життя на «до» і «після». Це змінило нас усіх… Молімося за долю України разом з Небесною Сотнею наших Героїв».
Василь Мойсей народився 27 березня 1992 року в селі Зубрець Бучацького району. Навчався в університеті розвитку людини «Україна» на факультеті соціальних комунікацій і реабілітації у місті Луцьк. Вранці 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві отримав поранення грудної клітки від снайперської кулі. Не врятував хлопця й цивільний бронежилет — від отриманих травм Василь помер у лікарні.Роман Мойсей, брат Героя:
«Богу — душа, життя — Україні, а честь — для себе», — такого життєвого принципу завжди дотримувався Василь.
Він дуже любив рідних, завжди у всьому допомагав. Був усміхнений, щирий, добрий, привітний і товариський. Дуже турботливий, сміливий і справедливий, ніколи не відмовляв людям у допомозі. В дитинстві нерідко ставав на захист тих, хто не міг за себе постояти.
Любив подорожі й активний відпочинок. Часто мандрував з друзями у Карпатські гори з кількаденними походами й ночівлею у лісі. Майстрували разом шатра з сосни та ялини, шукали повстанські криївки.
Після побиття студентів на Майдані 30 листопада вирішив їхати до Києва. Зробив це ще в перший тиждень протистоянь, наскрізь пройнявшись духом патріотизму й почуттям власної гідності. Їздив з друзями переважно у вихідні, бо не хотів кидати навчання в університеті. Відчував, що повинен бути там. Коли його запитували чому їде, відповідав: «А хто ж як не я?..».
Брат не хотів детально розповідати нам про тодішні події у столиці. Намагався оберігати від хвилювання й завжди запевняв, що у нього все гаразд.
Василь знав, що відступати не можна, тож вчергове поїхав на Майдан 18 лютого. Вранці 20 лютого ще зателефонував й запевнив, що у нього все добре і він навіть встиг виспатися після нічого чергування. Але, мовляв, мусить вже бігти, бо чує постріли й вибухи гранат. Я до останнього не знав, що там стріляють в людей бойовими набоями. Припускав, хіба гумовими кулями.
У Василька був натільний золотий хрестик, який ми разом з ним вибирали в Луцьку. Той хрестик також був частково прострілений. Снайперська куля пройшла з правої сторони під хрестиком і загнула його всередину. Хоча брат і був в бронежилеті, як казали хлопці, проте цивільному, який не захистив…
Василева усмішка й всепереможна віра в добро, дають мені сили жити. У мене навіть немає жодного фото, де він на Майдані. Є лише ті, на яких видно, як його несуть пораненого… Останні слова Василя, які передали хлопці: «Вибачте, я вас всіх люблю!..».
Ігор Костенко народився 31 грудня 1991 року в селі Зубрець Бучацького району. Навчаючись на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «менеджмент організацій» розпочав журналістську діяльність. Був активним дописувачем Вікіпедії. За два з половиною роки написав понад 280 статей та здійснив понад 1600 редагувань. Загинув вранці 20 лютого 2014 року на Майдані у Києві.Оксана Костенко, мати Героя:
«Ігор завжди говорив: «Спочатку ми повинні думати про Україну, а потім Україна нехай думає про нас…». Як я виховала такого патріота — не знаю… Це Богом дано…
Ігор любив читати, мав багато книг. Спочатку, як багато хлопців, мріяв стати футболістом, потім думав займатись машинобудуванням, хотів конструювати мости. Завжди дивувався, чому так не люблять авто марки «Запорожець», роздумував, як його можна осучаснити. Згодом зацікавився архітектурою і літакобудуванням, захоплювався літературою про історію авіації. Проте коли в нього почалися проблеми із зором, креслення довелося покинути. Натомість виникла ідея поєднати своє майбутнє з туризмом…
…Ми постійно тримали контакт з сином. Знала, що він їздить на Майдан. І знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не повернеться… Рівно за два тижні до того, що сталося, мені наснився сон: на куточку в новій стіні — дві дірки. Я дивлюсь на них уві сні та й думаю, не страшно, залатаємо. Тоді не надала тому значення. Але як виявилося, сон був віщий…
Біль втрати особливо гостро відчувається у свята. 31 грудня в Ігоря день народження. Він постійно приїжджав додому на Новий рік, але останній зустрів з друзями…»
Устим Голоднюк, 19-річний юнак зі Збаража під час розгону студентів у ніч на 30 листопада стояв на першій лінії оборони і намагався не пустити силовиків на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, отримав поранення. Та тільки-но рани зажили, знову поїхав на Майдан.20 лютого на вулиці Інститутській хлопця вбив снайпер. Останнє, що Устим написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!».
Володимир Голоднюк, батько Героя:
«Устим зростав на розповідях про героїчні звитяги козаків, часто проводячи час у славетному Збаразькому замку. Дитиною мав можливість приміряти козацькі лати, потримати в руках справжню шаблюку, — цьому сприяли працівники музею, наші добрі знайомі.
Коли вступив у Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут, то почав цікавитись історією – захоплювався крутянцями та їхнім подвигом. Саме тоді у нього почали виразно відчуватися нотки патріотизму. Разом з тим це був звичайний хлопець, який провадив здоровий спосіб життя, не палив, не вживав алкоголю. Та коли його рідна земля опинилася в небезпеці він просто закрив ноутбук, встав з-за столу і пішов її захищати.
У перші дні Майдану ринув до столиці, не сказавши батькам про це ні слова. Устим просто не приїхав додому на вихідних і я зателефонувавши дізнався, що він вже там, у Києві… Намагався повернути – вмовляв його по телефону, але син проявив твердий характер і безапеляційно аргументував: «Ти ж не питав батьків, коли голодував на Майдані в Києві у 1990-му»… Я вже дорослий, тепер моя черга!
Вважаю, що подвиг Небесної Сотні багато змінив у свідомості українців. Позитивні зміни, насамперед, відбулися у головах людей, в їхніх душах та серцях. Звичайно мова йде не про абсолютну більшість суспільства, та все ж стовідсотково про його прогресивну частину. Україна вже ніколи не буде такою, як за часів президента-втікача. Сьогодні українці демонструють свій патріотизм не лише на словах, а й хорошими вчинками. Країна змінюється, хоч і не тими темпами, якими хотілося б нам. Варто не забувати, що зміни за один день відбуваються лише насильницьким шляхом, а на демократичні процеси необхідний час. Розвиток країни залежить від рівня її економіки, а економіка України зараз переживає не кращі часи. Величезні кошти сьогодні спрямовуються на оборону та армію для гідного протистояння небезпечному ворогу на Сході. Це питання пріоритетне на даний час – це питання державної безпеки.
Але те, якою буде наша країна, залежить від кожного з нас. Ми повинні виправдати сподівання Небесної Сотні, яка стоїть на варті нашого спокою».
Світла та вічна пам’ять нашим Героям… Пам’ятати про їхній подвиг — святий обов’язок кожного із нас…
