У 19 столітті відомий французький письменник Гектор Мало написав книжку «Без сім’ї», яка покорила серця мільйонів читачів. Він розповів про тяжке життя і поневіряння хлопчика-знайди. Правда, сумна історія злиднів маленького Ремі з волі автора закінчилася щасливо. Тисячі українських дітей живуть сьогодні в інтернатах – без мами і тата. Без сім’ї. Чому ж така довга їхня дорога додому?
Суспільство і медіа приділяють мало уваги проблемі виховання дітей в інтернатах, у той час як вона набуває загрозливих масштабів. Нині 80 тисяч дітей в Україні виховуються в інституційних закладах, щороку туди потрапляє 8-13 тисяч нових, особливо нікому не потрібних, малих мешканців. Це три великі села. Найстрашніше те, що насправді круглих сиріт, які не мають батьків, серед них – не більше 15 відсотків. Решта – діти, позбавлені батьківського піклування, з неблагополучних чи малозабезпечених сімей.
Про це йшлося під час семінару, присвяченому проблемі зростання дітей в інтернатах, який проводився в рамках кампанії «Відкриваємо двері дітям».
Кампанія «Відкриваємо двері дітям» впроваджується в 12 країнах Європи, у тому числі й Україні, і спрямована на повну відмову від інтернатів з переходом до системи виховання дітей у сімейному середовищі. На європейському рівні кампанію проводять міжнародна організація «Надія і житло для дітей» та мережа неурядових організацій європейських країн Eurochild.
Як зазначає керівник проектів з деінституціалізації благодійної організації «Надія і житло для дітей» Надія Татарчук, для перетворення України в розвинуту європейську державу важливо, аби вона була націлена на зміцнення сім’ї. Від цього також залежить, чи буде життя в Україні кращим.
– Місія нашої організації – бути каталізатором викорінення інституційного догляду. Адже в інтернатах діти, як правило, перебувають у повній ізоляції, не мають достатньо контролю над власним життям і рішеннями. Інтереси установи переважають над індивідуальними потребами дітей, – каже пані Надія. І звертає увагу: кожна дитина потребує значно більше, ніж просто умов, прийнятних для життя. Того, що її вчасно годують та одягають, замало для розвитку особистості. Натомість проблема в державі – досить значна. 80 тисяч дітей проживають в інтернатах. Щороку їх лави поповнюють ще 8-13 тисяч малюків.
– Коли з дитиною працює велика кількість персоналу, вона не має можливості для особистого простору. Дні, схожі один на інший, з тими самими обличчями групи вихователів, пролітають щодня, як вагони поїзда, перед дитячими очима. Це впливає на вразливу психіку малюків і завдає непоправної шкоди. Діти в інтернатах мають слабше здоров’я, відстають у розвитку, непристосовані до життя. Виховання в державних установах особливо небезпечне для малят від народження до 3 років. Адже саме цей період є важливою фазою у житті дитини. Малята у дитбудинках, як правило, поводяться дуже тихо, вони не бігають, голосно не сміються. На жаль, у нашій державі дуже мало говорять про те, що інтернати – це тотальне порушення прав дитини. Мало хто знає, що відбувається за стінами казенного дому. І мало хто порушує цю проблему, – наголосила Надія Татарчук.
Крім цього, на існування системи інтернатів в Україні щороку виділяються значні кошти – 5,7 мільярдів гривень. Але це далеко не весь обсяг фінансування, адже ніхто не обліковує спонсорської та матеріальної допомоги. Крім того, лише 8-12 відсотків цих коштів іде безпосередньо на потреби дітей. В основному – це зарплати персоналу, оплата енергоносіїв. Звісно, більше користі було б, якби ці мільярди направити на підтримку сімей та альтернативних форм виховання.
– На жаль, суспільство мало замислюється про те, – каже експерт.
До речі, як не парадоксально, але дорослі з багатодітних чи неблагополучних родин часто самі віддають своїх малюків в інтернати. Причому не без допомоги працівників інтернатів, які, ризикуючи втратити робочі місця, елементарно борються за своє існування. Тож і активно рекламують свої установи. Як результат – понад половина дітей, зарахованих на навчання в інтернати, не є сиротами. Замість того, аби допомагати родині подолати тимчасові труднощі, як це прийнято у світі, держава витрачає чималі кошти на утримання інтернатів.
Ще 2006 року ГО «Надія і житло для дітей» почала впроваджувати перший проект зі зміни інституційної форми виховання на модель сімейно орієнтованих послуг. Це відбулося у Макарівському районі Київської області. Там на базі інтернату створили центр соціальної підтримки дітей і сімей. За два роки жодна дитина не потрапила в цьому районі до інтернатних закладів.
Наступним кроком комплексного реформування став проект у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, де вдалося також реформувати заклад, надавати сім’ям та дітям необхідну підтримку.
Ще одна парадоксальна ситуація, що більшість громадян вважає існування інтернатів позитивним, мовляв, діти ж не на вулиці. Передають в інтернати продукти, цукерки, іграшки. Люди не розуміють, що знову ж таки допомагають інтернатам, а не їхнім вихованцям. Натомість ставлення у казенному домі до дітей, рівень освіти та розвитку – на катастрофічному рівні. Педагоги не хочуть працювати з «інтернатівцями», бо переконані, що з них все одно нічого не буде. Це ще раз підтверджує – нічого не може замінити батьківської любові для дитини.
До психологічних проблем додаються проблеми з адаптованістю до життя. Випускники інтернатів часто перетворюються у злочинців, наркоманів тощо. До 40 років життя лише 10 відсотків тих, хто скуштував життя в інтернаті, стають повноцінними громадянами суспільства.
Змінити цю ситуацію можна, якщо буде прагнення на загальнодержавному рівні запровадити деінституціалізацію, що передбачає відмову від виховання дітей в інтернатах та інших подібних закладах, сприятиме поверненню малюків у сім’ї та допомагатиме родинам, аби ті не відмовлялися від своїх кровинок.
А для цього насамперед потрібні зміна громадської думки та політична воля. І тоді справді стане коротшою дорога дітей до теплої і затишної домівки.
Матеріал підготовлено в рамках громадянської кампанії «Відкриваємо двері дітям», www.openingdoors.org.ua.
